Як воно, — питає він, — жити без почуття провини?… + + + Як воно, — питає він, — жити без почуття провини? Як воно — ховатися з виправленими документами? Хочеш, розповім, як ти почуватимешся між живими тоді, як надійде час товаришувати з мертвими? Хочеш почути, як ти будеш відходити й помирати? Хочеш пізнати цю мерзлу м’яту на піднебінні? Зараз я розкажу тобі, про що думають злодії та пірати, коли до них зранку приходять примари й тіні. Сам відчуєш цей рваний відчай без тиші й стриму. Сам побачиш пекучий вогонь по кожному вчинку. Будеш мучитись серед ночі за кожну неточну риму, будеш мучитись уві сні за кожну ображену дівчинку. Кожен голос, тобою зраджений, голоситиме з неба, кожне серце, тобою розбите, позбавлятиме спокою. Горло твоє буде криваве, печаль — нестерпна, прокляття твоє буде чорним, а шибениця високою. Так усе й буде, кажу, воно того варте, навіть якщо обставини будуть непевними й невідомими. Я і сам знаю, з ким в разі смерті випаде спілкуватись, і від чого в такому разі доведеться відмовитись. Знаю, що демони забуття особливо вперті, знаю, що їм нічого не можна довірити. Але принаймні кілька місяців після моєї смерті будуть з’являтись плітки й народжуватися діти. Знаю, що сонце стоятиме над нею, як вино непите, а час в її руках пересипатиметься, мов срібна вервиця. І що б не сталося, я не помру, доки вона не піде. А коли піде — не помру, доки вона не повернеться.  В наступному житті, будь ласка, жодних розмов про життя… + + + В наступному житті, будь ласка, жодних розмов про життя, жодного сумніву в тому, що робиш, і за зробленим жодного каяття, жодних вагань, чи витримають перевантажені троси. В наступному житті буде час дивитись на море до забуття, зариваючись у пісок, як північні сосни. Майбутнє життя має минути в розмотуванні рибальських сітей, в збиранні ягід і трав, у навчанні моряцьких дітей, в чеканні на теплі вітри й добру погоду. Жодних рваних сердець, жодних темних вістей, жодного зайвого видиху на зневагу й погорду. Життя на півночі складається з каміння й дерев. Небо на півночі торкається прапорів і рей. Під таким непоквапливим небом добре живеться рибам. Я хотів би жити тут і не зачиняти дверей, виходячи зранку на ринок за теплим хлібом. Щоби знати всіх на ім’я, втратити лік рокам, віддавати честь лише капітанам і ватажкам, ходити лише до рибальських церков, співати біблійні вірші. Дякувати всім зображеним на іконах чоловікам і жінкам. Навіть якщо не віриш. Особливо якщо не віриш. Стільки високого диму й теплих споруд… + + + Стільки високого диму й теплих споруд, літо не має жодного прощення й ласки. Равлики по дощеві розправляють вологий ґрунт, ніби електропраски. Сонце тримається водойм і річок, осідає в траві, як золото на овечих рунах, водить, піймане на гачок, мокрим хвостом на жовтих дюнах. Води ним, води, бийся в моїх руках, випробовуй витримку і терпіння, зараз риба прокинеться в зелених річках, підіймаючи глину й штовхаючись крізь коріння. Ховайся за туманами і дощем, за ранковою глибиною. Все одно, якщо ти й підеш кудись іще — тільки разом зі мною. Куди тобі взагалі без мене текти? Куди зникати з липневого молу? Скільки разів я пробував звідси втекти — а завжди повертався назад, ідучи по колу. Скільки я намагався забути це коротке ім’я, скільки хотів позбутись цього обличчя, але в усьому, що діялось, була воля своя, була світла жорстокість і ніжність убивча. Була безмежна радість, був безкінечний щем, був присмак удачі, присмак мороки, було відчуття, що не просто стоїш під дощем, а стримуєш, як умієш, його потоки. Зупиняєш їх, відводиш від теплих ґрунтів, не даєш їм залити пташині гнізда й нори заячі, виводиш усіх, хто йшов, втішаєш усіх, хто хотів. Всіх рятуючи, всім заважаючи. Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними… + + + Прокидайся. Доки ти спиш, трамваї чуються винними, завмирають на розі, витримують паузу. Доки ти спиш, час за твоїми вікнами ходить навшпиньках, аби не зчиняти галасу. Доки ти не прокинешся, він чекатиме, зовсім не поспішаючи й не минаючи, і місто з його поетами і плакатами теж чекатиме, нетерпляче і гаряче. Доки ти не збереш до купи речі і спогади, все, що тебе лякало і заспокоювало, снам і тіням так легко буде тебе полохати, сидячи на плечі, ходячи довкола тебе по колу. І небу достатньо буде короткого подиху, легкого руху всіма своїми пружинами, щоби дістатись тебе, твого співу і подиву, щоб розбудити ніжність твою виваженими машинами. Ділись із ним після цього своїми шансами, своєю відвертістю, дрібними її частинками. Трамваї рушають. Хтось заходить, хтось залишається. Все найцікавіше відбувається між зупинками. |
