У кожного з нас є свої заступники.

Ровесники лежать в чорноземах республіки.

Інших немає, замінити їх ніким.

Це вони торгували металом і нікелем.

Це вони проїбали все й відразу —

від фабрик Донбасу до російського газу.

Це в них відбирали шахти й заводи,

це вони говорили про запах свободи,

про офшорні зони й ринки Європи,

їх валила влада й не брали хвороби,

вони першими рвались вперед під вітрилами.

Першими потім їх і відстрілювали.

Їх хоронили, їх забували.

Нічні небеса, чорні підвали,

мертва тиша, сувора вітчизна:

нестерпно п’янка,

невимовно грізна.

Свобода тримається на трьох китах:

ринок, демократія і кулі в животах.

Іноді просто на кулях в животі.

Зараз розповім, як це буває в житті.

Герої епопеї,

два бердичівські євреї,

креативили в Голландії

фінансові ідеї:

береш кредит,

купуєш аудит,

і хай доводять, хто з вас бандит.

Ділились по совісті, наче брати,

є куди рости,

коли рубаєш хвости.

Чесна праця,

нескорена нація,

вас вітає українська еміграція.

Свобода відкрита своїм і чужим.

Тим більше — в Україні міняється режим.

Можна навіть пропхати закон —

є чувак у мінюсті

з поганяловом Флакон:

має знайомих серед опозиції,

свій серед міліції та органів юстиції.

Даєш бабло,

стаєш під крило —

і робиш вигляд, що тебе тут не було.

Ось компаньйони сидять за столом.

Кавказька кухня в ресторані «Шалом».

Повар-торчок, розстріляний бачок,

і смак дитинства — водка «Горбачов».

Зорі висять,

наче псячі серця.

Окремо — зорі Бога-сина,

окремо — Бога-отця.

«В країні реформи, — говорить Флакон, —

потрібно бути останнім мудаком,

щоб стояти збоку.

Я ось не стою».

І давай накручувати долю свою.

«Впіймають, можуть по повній впаять.

Тому мені половину,

і вам по двадцять п’ять.

Головне — це свободи ідеї засадничі.

Підіймемо з колін ваш чортів Бердичів!».

Друзі слухали його як знавця,

щоправда, не дослухали чомусь до кінця:

спочатку накурили,

потім щось наговорили,

потім цілим рестораном їх до ранку мирили.

«Камон, мен,

давай без імен.

Що ти як артистка театру «Ромен»?

Торгуєшся тут, як готельна проблядь.

В нас у Бердичеві так бізнес не роблять».

Готують проплату. Проводять транш.

За пару тижнів добили ганж.

Знищили колекцію марочних вин —

чекають з батьківщини добрих новин.

Минає квартал. З кредитом голяк.

Один нарешті долає переляк:

«Ходімо до ребе,

розкажемо про себе,

ребе скаже все, що нам треба».

І ребе каже:

«Той, хто іде,

той знає, що каміння насправді тверде.

Свобода, мен, вона без меж.

Хоча і з межею буває теж.

Коротше, не хочете гнити в тюрмі —

їдьте в Бердичів, розрулюйте самі».

І партнери прилітають в новий термінал,

проходять контроль, декларують нал,

знайома з Держбанку резервує готель,

бавить, як уміє, дорогих гостей:

гриби на столі

й кримські кораблі —

вітає, так би мовити, на рідній землі.

Ось вони вмикають готельне тіві,

а там репортери по лікті в крові,

і якийсь дуболом із геройським таблом

застосовує лом у боротьбі зі злом.

І диктор коментує мінтовські понти,

й намагається щось у цих кишках знайти,

показує машину з мін’юстівським босом

і печального Флакона з паленим баблосом.

Один із друзів говорить на це:

«Головне — це завжди зберігати лице.

Тут хоч куди, далеко не ходи,

ця країна, мен, має дві біди:

мудаки, адвокати і другі неадеквати

завжди уміють чимось здивувати».

І коли Флакон

здає їх телефон,

вони говорять стосовно всіх цих реформ:

«Камон, мен, давай без імен.

Що ти устроїв тут оперу «Кармен»?

Давай, босяк, це по ходу твій косяк.

Без потреби після себе залишати висяк.

Хей, ліміта, в тебе шанс — один зі ста.

Пересидиш на Анталії різдвяні свята.

Бабки можете залишити собі.

Успіху вам у суспільній боротьбі».