Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі… + + + Ось і тобі, Магдалино, різдвяної ночі нічого не світить, скільки не стій на розі. Де вони, ті рішучі і ті охочі — чоловіки, що приходили в радості і тривозі. На Різдво, Магдалино, ніхто не хоче любові, на Різдво всі хочуть радості і надії. А любов — це найпечальніше, що є в нашій мові, найненадійніше, що можна винести в ці завії. Ходи, жінко, ходи, збувай свою ніжність, торгуй нею, як мідіями на причалі. Чоловіків ламає страх, ламає і нищить. Таких, як ти, печальних, вони ще не зустрічали. Хворі їхні серця, розм’яклі нерви, вони й життя живуть, аби долати свої перепони. А таких, як ми з тобою, не пускають навіть до церкви. Бо за такими, як ми, в церквах мироточать ікони. Кому сьогодні є діло до твоєї роботи? Ніч лише починається. Спробуй її переплисти. До церков на Різдво приходять громадяни та патріоти. А на вокзалах сплять алкоголіки та атеїсти. Я можу дати тобі трішки перепочинку. Просто поспи, без виснаження та отрути. Хочеш, розповім тобі про одну жінку, яка зараз теж, мабуть, не може заснути? В тебе пальці такі темні, такі холодні, ніби ти рибу в нічному потоці ловила. А ось у неї навіть узимку теплі долоні, і шкіра навіть вночі прозора й світла. Ось тому й ніч стоїть над ріками і лісами. І все, чого хочеш — трішки спокою, трішки тиші. Їй теж зазвичай важко з її голосами. Але нині Різдво. Вона вірить. Їй простіше. Сніг народжується угорі. Замітає вікна й ліхтарі, замітає вулиці і двори. Лише не говори, не говори. Розкажеш про себе потім. Удень. Зима торкається твоїх легень. Ніч наполохана, як вівця. Б’ються серця. Б’ються серця. Доки тебе стереже твоя спрага… + + + Доки тебе стереже твоя спрага, доки тебе тримається віра, сонце рухається з точністю птаха і час підбирається з обережністю звіра. Вітчизни пізня вокзальна облава, теплі руки й грудневі дороги. Країна болить, як перебита лапа щеняти, що виривається з нічної облоги. Виривайся, виривайся з ночі й туману, вигризай зневіру та безнадію. Я потім лікуватиму твою рану, наскільки встигну, наскільки зумію. Я потім зрозумію, потім побачу, коли слідом за тобою вирвусь, всю цю твою безпритульність псячу, всю цю твою дитячу вірність. Лишай ні з чим їхню підлу варту, оминай розставлені вміло пастки. Варто битись і підводитись варто, якщо потому й доведеться впасти. Зірки мають виснути над тобою, або розриватись, як ручні гранати. Серце має заливатися кров’ю і переганяти її, переганяти. Кості мають міцно зростатись. Шрами повинні додавати злості. Щось із тобою повинно статись. Щось сталося вже і триває досі. Доки ти всім цим живеш і мариш. Доки вихоплюєш, доки полюєш. Доки ти все це в собі тримаєш. Доки ненавидиш. Доки любиш.  Прифронтове місто напередодні Різдва… + + + Прифронтове місто напередодні Різдва. Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова. Повторюють за втомленими панотцями. Плачуть за самогубцями та мерцями. Сніг чорніє, ніби відрубана голова. Марія співає з сиротами та вдівцями. Церква робить нас схожими на дітей: що нам потрібно ще, крім добрих вістей? Співаймо псалми, змагаймося з сатаною, слухаймо вовче виття зими за спиною. Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей. Сонні воли прокидаються за стіною. А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо, вичікує, не поспішає, коментує святе письмо, коментує безрадісно апостольські теплі послання, ї й здається, що в діях апостолів надто багато вагання, а в нашій вірі, здається їй, замало тепла. На вашу любов, — говорить, — не вистачає зла. Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці, за ними полковники зі шрамами на лиці, писарі, джури, гармаші, піхотинці, стають до гурту, але опиняються наодинці, запеклі прапороносці, поважні бійці стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці. Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл, міщани теж радіють з останніх сил, радіють дяки, лірники та бандуристи, співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи. Гості сідають повагом за святковий стіл. Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти. Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки? Хто з вас вийде з того боку ріки? Хто впаде на снігу, хто піде під кригу, годувати плоттю своєю замерзлу рибу, поїти кров’ю своєю солончаки, відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику? А смерть чекає в полі, не заходить у дім, і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім, ходім, покажу тобі наші статки й комори, у мене, — говорить, — немає страху і немає покори. Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім? Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори». …Їх тут стільки стоїть — радісних і сумних. Але доки вона теж стоїть поміж них, доки вона співає разом із ними — з усіма радісними, усіма сумними — смерті немає, немає нещасть і лих. Горять вогні, засинають тварини, тривають зими. |
