Вагітність Вона сказала йому про це на початку літа, коли вже важко було приховувати. «Коли чекати?» — запитав він. «Десь після Нового року», — відповіла вона. Літнє повітря пахне дощем, і дні такі довгі, що навіть після заходу сонця тривалий час не западає темрява. Зранку в море виходять рибалки, і коли повертаються, сіті їхні тяжіють морськими їжаками й пекучими, як вогонь, медузами. Прикладаючи голову до її живота, він слухає його, ніби мушлю, що ховає в собі співи дельфінів. Вечорами, після роботи, він сидів коло неї і розповідав про справи, про все, що з ним трапилося за день. Домовились: якщо буде дівчинка, ім’я вибирає вона, а якщо хлопчик — вибирає він. І Марія перебирала вголос жіночі імена, знаючи, що насправді це буде хлопчик. А Йосип перебирав імена чоловіків, ще зовсім нічого не знаючи. Віолончеліст Тягне віолончеліст свій дерев’яний інструмент, зупиняється, переводить подих, ледве тримається в повітрі, ледве волочить ноги кам’яною вулицею. Аж ось як кричать йому просто в очі, ось як люто супроводжують, насідають зусібіч, сиплють прокляття. Сходяться чоловіки, похмуро стоять жінки, діти кидають золоті цитрини бруківки. Стільки прикрих слів він і не чув у своєму житті. Ніби він винен, що має тягнути цю бісову музику, ніби винен, що не може кинути її серед вулиці. Але кому що доведеш, кому поясниш? Розривають повітря крики, розламує лемент. Скоро проступить кров, скоро проллються сльози. Супляться чоловіки, галасують жінки, діти запам'ятають це небо до кінця своїх довгих днів. А вже коли вибираються за місто, зупиняються на пагорбі, він ставить інструмент на землю, дістає смичок, припадає до лакованого дерева, висить на ньому, не маючи сил відірватись, і рухи в нього такі важкі, і на пробитих долонях запікається кров. Тоді плачуть чоловіки, в'януть серця жінок, і в дітей у стиснутих кулаках ростуть перлини музичного слуху.  Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її… + + + Риба в цьому озері дивна: скільки ловимо її, скільки полюємо — не стає її менше. Скільки зганяємо її з насиджених місць, ґвалтовно випалюючи темряву вогнищами, женемо на глибину — повертається. Скільки вихоплюємо їй із рук дітей і домашній скарб — живе собі далі. Співає під повним місяцем. Закохується під літнім дощем. Схожа на нашу смерть — така ж непокваплива, така ж невідступна, мовчазна, жорстока. Рибалки на цьому озері бояться відійти за хлібом і сиром — усе полюють, усе прозирають крізь кристали води: чи майне невагома тінь, чи сколихнеться пісок під чорним залізом плавників. Тінь убивці така важка, жодна вода не витримає її ваги. Сонце стрибає в них за плечима, наче білка в міському парку. Стоять, ніби смерть: такі ж мовчазні, такі ж наполегливі, самовпевнені, ніжні. Озеро кругле. Озеро глибоке. Не досягнеш дна. Не вистрибнеш за межі. Лише торкаєшся крижаних кристалів. Тримаєшся берегів. Між якими знаходиться все. Між якими немає нічого. Пливи, рибо, пливи… + + + Пливи, рибо, пливи — ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось — мої сни, це — рибальські човни, це — ніч, це — течія, це — смерть, певно, моя. Життя — це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім — всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети — я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій — радій, рибо, радій. Любов варта всього — варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, псячого злого виття, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. |
