Монжерон, 1957 Ода до птаха О складний. О несвідомий. Тримаєш за собою долоні пернаті. Стоїш на лапах сірого ящура, На кібернетичних рукавичках, Що хапають усе, чого торкнуться. О неспівмірний. О більший, аніж Безодня конвалії, око жука в траві, Руде від оберту зелено-фіолетових сонць, Аніж ніч у галереях із ліхтариками очей мурахи, Галактика в чиєму тілі Така ж, як і кожна інша. Поза волею, безвільно Гойдаєшся на гілці над озерами повітря, Де затоплені палаци, вежі листя, Тераси для посадок між лірою тіні. Пригинаєшся, сполоханий, і гадаю собі — Коли лапа послаблює хватку, випростовуються крила. Колишеться місце, де ти щойно був, і в лінію кристалу Зносиш своє тепле та пульсуюче серце. О ні до чого не подібний, байдужий До звуку pta, pteron, fvgls, brd. Поза назвою, неназвано, Рух бездоганний у величезному бурштині. Якби зрозуміти в битті крил, що мене відділяє Від речей, яким щоденно даю імена, І моєї вертикальної постави, Що витягується до зеніту. Але дзьоб твій напіврозтулений завжди зі мною. Його нутро таке тілесне й любовне, Аж на шиї волосся мені стає сторч від Спорідненості й твого екстазу. Тоді чекаю в сінях ополудні, Бачу уста коло мідних левів І торкаюсь оголеної руки Під запахом криниці та дзвонів. Монжерон, 1959 Повинен, не повинен Чоловік не повинен любити місяць. Сокира в його руці має лишатись важкою. Сади його повинні пахнути гнилими яблуками, В міру заростаючи кропивою. Чоловік, говорячи, не повинен Уживати слів для нього дорогих Ані розлущувати зерна, Аби побачити, що там усередині. Не повинен кидати крихти хліба ані плювати у вогонь (Так принаймні вчили мене в Литві). Коли ступає на мармурові сходи Хам, нехай старається вижолобити черевиком щербину, Як нагадування, що сходи не довговічні. Берклі, 1961 Поставлять там екрани Поставлять там екрани й наше життя Будуть показувати від початку і до кінця, З усім, що ми встигли забути, здавалося б, назавжди, І нарядами епохи, Що були б просто смішними й жалюгідними, Коли б не ми їх носили, не знаючи інших. Армагедон чоловіків і жінок. Марно кричати: я їх кохав, Кожне видавалося мені Дитям бажаним і спраглим ніжності, Я любив пляжі, басейни й клініки, Бо там вони кість моєї кості, м’ясо мого м’яса. Співчував їм і собі, але це тепер не захистить. Закінчені слово й думка, посування склянки, Відвертання голови, пальці, Що розстібають сукню, блазнювання, Оманливий жест, споглядання хмар, Убивство задля наживи: лише це. І що з того, що відходять, дзвонячи дзвіночками При кісточках, що входять так повільно до вогню, Який забрав їх і мене? Гризи, якщо маєш, пальці, І знов оглядай, що було, від початку і до кінця. Берклі, 1964 Дифірамб Так багато бачили ми на землі, а малахітові гори при заході сонця зустрічаємо, як завжди, з піснею та поклоном. Кличе той самий весняний танок, коли поміж обвалів базальтових скель зграї птахів пірнають у прозорі води затоки. І видра морська зблискує перетинчастою лапою, вилежуючись у піні коло Пойнт Лобос. А в пітьмі, з дна димних ущелин, сяє червінь азалії. Нічого не додалося, нічого не втратилося, непорушний, досконалий, недоторканий світе. Не збереглася пам’ять бодай про щось, що напевно було б нашим. Мелодія губної гармоніки, здалеку, з непевних років, чи стежка, на яку ми впали, поєднані поцілунком. Тонкий льон прядок, в засіках яблука та зерно, темнаві кола на грудях кузинки Антольки. Стрекотання автоматів на рівнині, поритій протитанковими ровами, під роздертою заслоною похмурого світанку. Хто підтвердить, хто скаже: «моє» про марний, марний, насилу випрошений сон? З хрустом ренесансових суконь ідуть наші померлі, озираються й прикладають пальця до уст. Їхні приятелі в обладунках засіли за шахівниці, відставивши вбік закриті шоломи. А сила любові, живе золото в крові, знищує на віки наше порожнє ім’я. Берклі, 1965 Твій голос Проклинай смерть. Вона несправедливо нам визначена. Благай богів, хай дадуть легке помирання. Ким ти є — трохи амбіцій, пожадливості й марень не заслуговують на кару предовгою агонією. Не знаю лише, що ти можеш зробити, сам, зі смертю інших, дітей, облитих вогнем, жінок, уражених шротом, осліплих вояків, яка триває багато днів, тепер, тут, коло тебе. Бездомна твоя милість, німе твоє слово, і боїшся вироку за те, що нічого не зміг. |
