Десь на початку осені з’являються тиша й міць, так, немов небеса зачиняють свої майстерні. За кілька днів усе зрушиться з усталених місць, оскільки все розламується й міняється в серпні. Стебла, сховані між сторінок, фарба небес — суха, осіння. Серпневі яблука схожі на вагітних жінок: за ніжністю шкіри чується твердість насіння. Павутина тонкими волокнами залітає у сни, тумани стоять на воді, ніби пороми. Вагітні жінки схожі на яблука восени: не знати, чого в них більше — стиглості чи утоми. Не знати, чого більше в просторі — прозорості чи пітьми, і хто читає це небо, мов заборонену книгу між повітрям осені й повітрям зими, між голосами дощу й голосами снігу, між тим, що повинно статись, і тим, що сталося вже, між дотиками прокидань і рівним вогнем застуди, між тим, що тебе вбиває, і тим, що береже, між тим, чого не було, і тим, чого не буде. І вже коли ти спиш, починається сніг… + + + І вже коли ти спиш, починається сніг. Прийшовши з ночі, виявившись із нічого, з чорного шепоту, з горизонту нічного, з повітрь усіх, із розламів усіх. Коли ти спиш, він рухається з передмість, рухається між дерев, падає над стежками, над цегляними брамами, над ганками й хідниками, над кожним із перехресть, над кожним з обійсть, над кожною з колій, над кожним із бездоріж, над школами, над вокзалами, над мостами, падає до безкінечності, падає до нестями. Коли нічого немає. Коли ти спиш. Над кожним із вікон, над кожною із осель, падає над крамницями, падає над дворами, засипаючи русла, огортаючись прапорами, влітаючи до підвалів, сягаючи стель. Над кожним із пустищ, над кожною з новобудов, над кожною із веранд, над кожною із віконниць. Пробираючись вглиб. Рухаючись від околиць. Сніг входить до міста так, як під шкіру входить любов. Глибоко. До крові. До сухожиль. До темних місць, з яких починається подих. Солодко, наче втома, наче наркотик. Гостро, наче впевненість, наче біль. Уздовж нервів, ніби уздовж рік. На дні легень, мовби на дні копалень, свідченням всіх майбутніх безсонь і запалень, свідченням всіх зупинок і всіх доріг, свідченням всіх перевтілень, які постають, свідченням всіх початків і всіх повернень, ламка, мов березень, зріла, неначе серпень, любов підіймається тілом, як гріта ртуть. Прогріваючи горлом промерзле скло. Над усіма алеями, над домами. Коли ти спиш, коли нічого немає. Коли немає навіть того, що завжди було. …Тримай це відчуття солоду й гіркоти, відчуття пекла, що в пальцях тобі запеклося, коли торкаєшся її одягу і волосся, коли простягаєш їй руку, виводячи з темноти. Це вона всотується в хребта високу пітьму. Це вона чередами жене золоті заметілі. Радій цій чорній любові у власному тілі. Незважаючи ні на що. Всупереч усьому.  Чому мене немає в соціальних мережах Голка Антон, тридцять два роки, в статусі було вказано, що живе з батьками. Православний, хоча до церкви не ходив, закінчив університет, іноземна — англійська. Працював татуювальником, мав свій почерк, якщо можна так сказати. Через його вмілі руки й гостру голку пройшов не один натовп місцевих. Коли все це почалось, багато говорив про політику та історію, почав ходити на мітинги, пересварився з друзями. Друзі ображались, клієнти зникали. Боялись, не розуміли, виїжджали з міста. Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою. Голка жалить, голка зшиває. Під теплим металом таке податливе полотно жіночої шкіри й такий цупкий світлий брезент шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь оболонку, випускаєш із тіла оксамитові краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш янголині крила на покірній поверхні світу. Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю обшивку, під якою душі й хвороби — те, чим ми живемо, заради чого вмираємо. Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту, вранці, зі зброєю в руках, якось випадково — ніхто нічого не встиг зрозуміти. Поховали в спільній могилі — їх там усіх так і ховали. Особисті речі передали батькам. Статус так ніхто й не правив. Прийде час — і яка-небудь наволоч обов’язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час — і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати. |
