На якусь мить. Замість неї приходить інша.

Він знову на березі. Покинутий і всіма забутий. Знову свищуть вітри, і хмари товчуться по небу, розсипаючи довкола стріли синіх блискавиць. Та тільки щось у довколишньому пейзажі змінюється... Одна невеличка деталь... Це...

Квіти... Усе поле, скільки сягає око, вкрите великими білими квітами. Сніжно-білі незаймані пелюстки мертво втупилися в небо, мов вічні сторожі часу. Довгі тонкі стебла випростали сірі, неживі листки. Хоч навколо досі шаленіє вітер, кожна з них стоїть непорушно, ані хитнеться, ані шелесне блідими, холодними пелюстками... Андрій ніколи не бачив таких квітів. Але він знає їх. Бо саме такими завжди собі уявляв. Це асфоделі. Квіти забуття.

(...кому доведеться...)

Плюскіт. Страху більше немає. Тільки чому так шалено колотиться в грудях серце?

Андрій більше не має сили дивитися... Щось важке накочується йому на очі, налягає свинцем, холодними лапами затуляє налиті вагою повіки... Запах намулу. Смердючий і нестерпно слизький. Він знає, що відбувається. Він відчуває це. Холодні, білі руки розчепірюють свої довгі тонкі пальці і тягнуться до Андрія... Запах міцнішає. Він уже настільки сильний, що його не в силах витримати жодна людська свідомість. Андрій відчуває, як вона поволі покидає його. Скоро не буде більше нічого. Взагалі.

Очі заплющуються.

(...той буде жмуриться!).

Бац! Земля раптом підіймається під ним, стає дибки, мов наляканий кінь. Вона стріпує чорними, вологими плечима, скидаючи з них вершника — Андрія. Його тіло сковзає вниз, падає у кудись у безодню, та так і не долітає до неї. Натомість смоляниста густа поверхня води раптом вкривається височенними штормовими хвилями, затуляючи собою небо, блискавки і місяць. Вона підіймається назустріч Андрієві і злизує його із хворобливого тіла землі. Холод огортає його зусібіч, вода заливає очі і рот, забиває дихання, і він іде на дно.

Іде... Летить...Пливе...Падає і падає без кінця...

Тільки не бійся, я з тобою, чуєш? Це все тобі сниться!

Здрастуй, брате! Який же я радий, що ти поруч в таку хвилину! Чуєш? Який же я радий!

Вода заповнює усе його нутро, витісняє повітря, отруює рештки свідомості...

То ось що відчував Гілас...

Заспокойся, він нічого не відчувавшій його просто вигадав...

О так, брате, я його вигадав! Так-так!

...падає і падає...падає і падає без кінця...

Мовчання. Тиша. Щось важке вдаряє по голові.

І все. Немає більше нічого. Навіть здоровий глузд нарешті замовкає.

Залишається тільки важкий, холодний, вічний сон...

Ох, де ж ти, Гіласе? Чекав на мене, так? Ти ж знав, що я тебе колись таки врятую... Я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Скоро ми знову будемо разом. На землі... Я познайомлю тебе із Мартою, у неї таке м’яке волосся. І ти полюбиш її як сестру... Ми втрьох ходитимемо на річку й будемо рибалити... А хоча ні, краще грати у футбол! Ти ж, певно, ненавидиш рибу... Цікаво, Марта любить футбол? Усі люблять футбол. І ти полюбиш... Так-так, Гіласе, я знаю, ти полюбиш. А я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Ти радий мені? Скажи «так»... Бо я таки прийшов... О, я прийшов...

А тепер, Гіласе... Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму...

Так що...

Спочатку не було нічого.

Тоді з’явилась темрява. Холодними, чорними пальцями припідняла повіки і заповзла під них, наче якийсь огидний жук. А потім прийшло сяйво.

І він осліп.

І досі лежить сліпий. І чесно кажучи, навіть не впевнений у своєму існуванні.

Він не знає, хто він, що він і звідки. Загубилося навіть його ім’я (за умови, що воно колись таки у нього було). Він не має зеленого поняття, як тут опинився і чи опинявся взагалі. Може, він завжди був тут.

А може, його підкинули. Як щеня.

Хтозна.

Де він є, цього, напевно, не знає навіть сам Бог. Та й що тут дивного? Хіба у Бога немає більше справ, крім нього? Люди, люди, їх мільярди... А він всього лише один із...

Та й дідько його знає, що він таке. А може, й не людина зовсім.

Лежить. Уперто лежить.

І, здається, навіть дихає.

Він сліпий. Поки що. Темрява танцює перед очима, наче п’яний король (риб’ячий король?). Темрява — це відсутність світла. А отже, її не існує.

Цікаво, скільки часу минуло? Дні, місяці, роки, століття? Чи всього лише доля секунди? Не знає. Мозок відмовляється сприймати час так, як раніше... Мозок немов чужий.

Звуки. Спочатку з’являються звуки. Віддалений спів цвіркуна десь на заході. Він у полі? Можливо. Значить, скоро до нього має прийти світло.

І воно приходить. Знову.

Зграя велетенських, кольорових, миготливих плям зненацька вдирається під повіки, по-загарбницьки витісняючи перелякану темряву. Він навіть не знає, плакати йому чи сміятись. Поки думає над цим, непрохані гості у голові влаштовують справжнісіньку революцію, можна навіть сказати, переворот. П’яні від енергії, що переповнює все навколо, беруться за невидимі руки і починають кружляти в божевільному танці, змушуючи очі корчитися від різкого болю.

Нерви напружуються. Він відчуває, що терпець ось-ось увірветься. Але тіла десь немає, і йому залишається тільки лежати...

Ану, що там учили в школі робити при обмороженні? Перш за все, спробувати поворушити пальцями рук чи ніг. Щоб пересвідчитися, що кров нормально циркулює по венах. Він ніколи не обморожував ні те, ні інше. Але коли йому було десять, то, здається, ледь не позбувся вух. Цікаво, ними теж треба було ворушити, щоб переконатися, що все в порядку? Бо скільки він не старався, так нічого з того й не вийшло. А отже, він або щось наплутав у інструкції, або народився вже з відмороженими.

Він згадує, де у нього має бути ліва рука, і легенько намагається поворушити нею.

Гм. Здається, у нього навіть щось виходить. Дотик. Так, це дотик. Волога шкіра торкається прохолодної, м’якої поверхні. Ґрунт? Напевно. Далі на черзі — права. Відчуття повторюються. Все впевненіше ворушить пальцями. І нарешті усвідомлює, що вони у нього таки є.

Задоволений, підіймає руки догори і стискає в кулаки. Десь там у нього має бути обличчя. Торкається гіпотетичного підборіддя. Шкіра шорстка й колюча на дотик.

Підносить руки вище. На рівень очей. Чортові плями вже геть оскаженіли і тепер вигицують в голові, наче зграя обкурених чортів. Він з усієї сили втискає кулаки у ніжну шкіру на повіках і відчуває, як напружуються під нею очні яблука. Плями розбігаються хто куди, та він продовжує наступ. Щосили тре очі. І розуміє, що перемога — за ним.

Плями зникають. Натомість з’являється м’яке, рівне, золотаве ніжне світло, що ллється згори, і якісь тонесенькі мерехтливі тіні.

Ледь-ледь розтуляє повіки. І тут же заплющує знову, нажаханий несподіваним видовищем. Щось страшне нависло над головою, якась бридка, чорна істота із довжелезними, павучими лапами. Вона задоволено потирає їх прямісінько перед його обличчям, десятки, та ні, напевно, сотні тих огидних, тонюсіньких, чорних, колючих лапок. Він теж не раз так потирав долоні перед ситим і смачним обідом. Страшно навіть подумати, що та падлюка зараз із ним зробить.

І він ще дужче стискає повіки.

Але падлюка, схоже, не надто голодна. Або він у ролі гіпотетичної вечері зовсім її не цікавить.

До нього нарешті доходить, що це просто височенна трава, яка гойдається туди-сюди у такт із вітром. Він не знає, як вона зветься, бо не надто дружить із ботанікою, та зустрічався з цією рослиною не раз і не двічі. Химерна така, тонка і гостролиста, із тремтячими китицями суцвіть на кінці. Її зазвичай повно у кожному полі. Коли він був малим, то разом з друзями любив виймати стебла із листяної корзини і гризти краї. Смачно було, до речі.