За вікном густими асфальтовими ріками ліниво сновигали пузаті автомобілі. Люди-мурахи метушливо бігли кудись удаль. Ревіли клаксони, репетувала дитина. Хмари вихлопного газу отруювали повітря. Було важко дихати, важко сміятися і навіть говорити. Туман снував і пінився, немов свіжоздоєне молоко. З розгублених очей міста народжувався галас і крик. Сонні руки шелестіли по пустих кишенях і напихали чимось роздерті роти.

А тоді Андрій дістав навушники і відгородився від світу завісою музики.

А на вулиці були люди. Люди тулилися, люди молилися, курили, лаялись, жували попкорн і яблука, мотали схованими за склом обличчями, сміялися, плакали, читали, робили вигляд, що читали, просто спали, роззявивши роти; їх було безліч, вони були скрізь і в кожному, ці люди-не-люди, вони були всюди, ці люди-мурахи. Їх було повно, вони розповзалися по стінах, розмазувались по вікнах і лавках, розтікалися по асфальту — і ввесь час сміялись, хрипіли, дихали й на когось кричали. Вони заважали жити, заважали дихати, заважали сміятися і навіть говорити. Від них не було спокою ніде, навіть у найглухіших куточках міста. Вони чатували на кожного на безкраїх площах і у темних провулках, вони сиділи на горищах і в безоднях старих підвалів, вони плавали вулицями, мов кораблі морями, і розрізали простір своїми тілами. Вони були скрізь, ці люди-не-люди, вони були в кожному, ці люди-мурахи. Вони були всюди, і ніде не було від них рятунку, бо хіба ж утечеш від того, що таїть у собі твій власний світ?

І там, під задимленим небом міста, йому зненацька згадалися скелі.

Високі скелі, далекі, вирвані з іншого життя. Скелі, де жила воля. Його воля. Це дивно — боятися висоти і намагатися залізти під саме небо, до якого не дострибнеш, не дотягнешся рукою, хіба що народишся богом.

Тоді було холодно. Нестерпно холодно. Срібляста серпнева ніч, здавалось, обросла кристаликами льоду і тепер крижаним диханням намагалася заморозити руки, очі, пальці і навіть душу. Синява була скрізь, вона перетікала крізь скелі, як струмені шовку, тонкими нитками звисала з неба, гойдалась на зірках і волочилась крізь сни. Десь далеко внизу горіли багаття; терпкий солоний дим лоскотав промерзлий до крові ніс. Страх залазив між пальці, впивався в серце і п’яти, розсипав дрібне каміння і глузливо сміявся на кожний незграбний крок... Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок.

Андрій виліз на вершину і глибоко вдихнув, опустивши руки і схрестивши ноги. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

Старезний ліс мовчки дрімав, простягнувши до хлопця зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між смереками павутин... То була їхня правда, їхня музика і мрія... То була їхня воля...

Воля, яку він шукав.

...Якісь налякані дев’ятикласники бігали коридорами, мов загнані в кут голодні миші; купи конспектів і книжок розліталися по підлозі зі швидкістю світла; хтось товкся біля буфету, хтось зосереджено строчив щось у товстому блокноті; крики, верески, шум і гам виводили з рівноваги, плювались у вуха, втискалися в мозок... Недопита чашка кави на підвіконні муляла око, як настирлива піщинка. Шелестіли сторінки. Десь плямкали губи, зосереджено поглинаючи бутерброд. Довгі нігті монотонно відбивали ритми на обписаних поколіннями школярів поверхнях дерев’яних столів. Знову скрізь дим і цигарки (скільки можна курити?), знову безкінечні черги в туалетах. Знову запилена аудиторія, що непривітно кліпає на всіх здоровенним хижим оком...

Папір пахнув клеєм і ще свіжою деревиною, та Андрій знав, що йому верзеться, бо цей папір не мав запаху, він узагалі нічого в собі не мав. Шелестіли ручки по білих гладеньких поверхнях. Монотонний шепіт координаторів ворушився в кутку. Треба було зробити вигляд, наче щось записує (бо ж негоже підставляти Марту!), та ні! — мозок відмовлявся сприймати інформацію, мозок узагалі відкидав її, як щось чужорідне й лихе. Намагання сконцентруватись викликало тільки жахливий головний біль; нудота підступила до горла, ручка покотилась кудись під стіл; аркуші шелестіли і шелестіли, чиїсь пальці надривно шкрябали стіну. Голоси координаторів були перемазані клеєм, густим і білим, як свіже молоко. Туман уже розповзся, і прокурене сонце тепер лізло прямісінько в очі, товклося у вікні, як настирливий залицяльник, і при цьому ще й лаялося й курило, лаялося й курило... Координатори говорили й говорили, слова текли, говорили й говорили, слова текли, річками текли, потоками, кудись повз його вуха, у безвість. Хотілося спати і їсти — вічні бажання вічного школяра. Ба ні, це була брехня, безглуздий наклеп на самого себе. Хотілося іншого — туди, далеко... На скелі...

До волі.

Стіни запиленої аудиторії почали тоншати і розпливатися, обличчя одинадцятикласників узялися брижами і розтанули, як далекий міраж. Вже й координатори замовкли. Більше не чути шарудіння ручок. Небо над головою більше не пахло димом, і навіть сонце набридливими пальцями не лізло в очі. Угорі простелялася темно-синя холодна безодня, вкрита зорями і вечірнім спокоєм, під ногами же тягнулися старезні ліси.

Андрій уже був на скелях.

Знову.

З-за далекого обрію поволі викочувався повний місяць. Величезна молочна куля срібним пилком осипалася на мовчазні верхівки древніх ялин. Небо дрімало, гори озивались до хлопця цвіркуновим співом. Похмурі скелі могутніми плечима підпирали всесвіт. Вечір летів, вечір котився лісом вслід за беззвучним ковзанням місяця, торкався холодними пальцями струн, налаштовуючи їх на мовчазний прадавній лад. Андрій сидів високо вгорі, на цьому скелястому троні, і мовчки споглядав, як карбується ніч.

Хотілося дихати. Глибоко і вільно, на повні груди. Нічний вітер куйовдив йому волосся, пронизував кістки. Та разом з крижаним повітрям у тіло входила і воля. Воля, якої він ніколи не мав, яку чекав цілісіньку вічність.

Андрій відчував, як крізь груди проходить величезна, невідома досі сила, що заповнює серце зсередини, доторкається до кожного нерва, запалює кров. Здавалося, що став птахом, що за одну мить увібрав у себе всі прадавні таємниці, які таїли у собі ці скелі.

Він сидів угорі, схрестивши ноги і підставивши обличчя холодним упалим зіркам. Небо вигиналося, мов кішка, і скидало з себе краплі колючого туману; миготіла роса на кам’яних кістках; дим від багать ширяв унизу і лоскотав деревам вії; людські голоси продиралися крізь загуслу імлу. Могутня древня сила висіла над лісом, виповзала з його надр, дихала старістю і таємним знанням. Руки тремтіли й сіпалися, очі нервово поблискували вогнем; пересохле горло жадібно вбирало в себе паруючу росу. Скеля говорила, скеля шелестіла мовчазною дрімотою ночі; тиша нашіптувала на вухо давно забуті прадавні легенди; зірки сміялися, згорталися, падали крізь неіснуючі хмари, а він ловив їх губами, пальцями, випивав, вбирав у себе, як спраглий вбирає життєдайну вологу, як дитина — молоко матері. Андрій сидів на скелях — і летів над світом; відчував, як груди лоскоче вітер; як чіпляються за розчепірені пальці обсмикані вітром верхівки ялин. Сміявся щиро й нестримно — і сміх цей розсипався над горами, скочувався в долину й наляканою луною стукав у вікна самотніх хатин. Було тепло, було до болю радісно, так, наче щойно народився на світ. Кров тремтіла й пінилася, гори перетікали у мозок мовчазним прадавнім знанням; розум шаленів і сміявся, тремтячі пальці перебирали перли зірок. Летіти, просто летіти! — Андрій зі сміхом змагався з місяцем, крижаною тишею заколисуючи зірки. Дика воля, первісна могутня сила увірвалася в душу, як божевільний вогонь...