Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Що... Що...

Стоп. До Андрія, здається, нарешті почало доходити. Кірієвська... Кіра...

— Наталя Кірієвська — це ти?!

— Оплески в студію! — засміялася Кіра, імітуючи аплодисменти. — Ти просто надзвичайний! Браво!

— Тю... — Андрій знітився. — От тільки не треба з мене глузувати. Я ж думав, тебе Кіра звати. А воно, бач... Наталя. Ната. Наталочка. Чи як там тобі більше до вподоби.

— Кіра! І все. Ніяких Наталь! Так мене звуть тільки родичі. А в тусах мене знають як Кіру. І в соцмережах я шифрують під цим іменем. При чому давненько вже...

— В такому разі приємно познайомитись... Ще раз, — посміхнувся Андрій.

І простягнув їй руку.

— Тебе, здається, шукають! — сказала Кіра, пильно вдивляючись у щось за його спиною.

І справді, по залу бігала одна з координаторів, відповідальна за команду з Андрієвої школи. Вона дріботіла поміж рядами, спотикаючись об ноги галасливих школярів, і тоненько пищала: «Маковей! Перепрошую... Ви не бачили Маковея?»

— Я тут! — гукнув Андрій і помахав їй рукою.

Обличчя жінки на якусь мить проясніло, а тоді посерйознішало — і вона строго гукнула на ввесь зал:

— Маковей! Ану до мене! Негайно!

Спантеличеному Андрієві не залишилось нічого іншого, як покірно подріботіти в її бік, немов слухняний цуцик. Але перед цим він вирішив домовитися з Кірою про зустріч. Та ба! Його чекало розчарування.

Кіри вже не було.

7

Кілька тижнів після того випадку Андрій ходив, мов у воду опущений. Ну як він міг проґавити Кіру, коли доля подарувала йому таку чудову можливість зустрітися з нею ще раз?

Одного разу він півдня простирчав біля воріт її школи. Та дарма. Кіри не було. Тоді як Андрій, в свою чергу, підхопив застуду і тиждень провалявся в постелі, з температурою під сорок і черговими мареннями на тему Країни чудес.

Якось, коли Андрій хворів, до нього забіг Сашко, нечастий гість у цих краях. Як завжди, Сашко просто пробігав мимо. Ноутбук в майстерню заносив. Процесор накрився, а йому наукову писати. Відтягнув усе до останнього моменту — а тут на тобі! — сюрприз! Андрій, звичайно, добра душа, чом би й не виручити друга? Тому поки Сашко сидів і здирав з інтернету всілякі премудрі статті, Андрій скаржився на життя, смакуючи подробиці стосунків з Кірою.

Сашко слухав зовсім неуважно. Спочатку друг був повністю поглинутий експериментами. Потім його увагу привернула якась рекламка з напівоголеною дівкою — «ти тільки поглянь, яка киця!». Коли Андрій зрозумів, що Сашко вже втрачений для суспільства, то махнув на нього рукою і ліг спати.

Ввечері, коли батьки нарешті вклалися, Андрій замкнувся в кімнаті і сів за комп’ютер. Давненько він не зависав у мережі. Може, знайде там що-небудь для душі. Фільм якийсь чи трохи музики. Пора б і плеєр оновити, зрештою. До речі, Кіра, здається, казала, що полюбляє сидіти у всіляких соціальних мережах. А що, коли він спробує знайти її там? Хтозна... Раптом пощастить.

Давно Андрій не заходив на свій акаунт. Сайт видався зовсім чужим. Повністю оновлений інтерфейс, якась химерна гама кольорів, нові додатки, можливості, функції... Але це все мало цікавило Андрія. Хвилювало інше — Кіра.

Нарешті розібравшись із функціонуванням сайту, вбив у пошуку «Кіра Кирієвська» — і о, диво! — йому одразу ж пощастило! Сайт запропонував Андрієві трьох ймовірних претенденток на це ім’я, хоча по-справжньому його цікавила лише одна.

Першу кандидатуру забракував одразу. Це була оголена блондинка, що мріяла про неземне знайомство. На аватарках двох інших замість дівочого обличчя красувались якісь картинки. В однієї був мультяшний кіт у здоровенному капелюсі і бездонних ковбойських чоботях. Друга ж порадувала зображенням смішної синьої гусениці, що сиділа на шапинці гриба і курила кальян, заплющивши очі. Не знаючи, кого обрати, хлопець вирішив написати обом.

Оскільки дівчина з аватаркою кота була онлайн, Андрій спочатку написав їй. «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Відповідь прийшла майже одразу: «Ні, але, думаю, це можна виправити.» Андрій зрозумів, що це не дивакувата синьоволоска, але про всяк випадок вирішив перестрахуватися: «Ти Наталка Кирієвська?». В наступному повідомленні його чекав здивований смайлик і легкий докір з боку незнайомки: «Ні. Я Кіра. Ти що, читати не вмієш?». — «Вмію. Вибач, будь ласка. Я помилився.»

Відповіді з іншої сторінки того дня він так і не дочекався. Як і наступних сім днів опісля. Але одного зимового вечора комп’ютер нарешті пискнув — і Андрій побачив конвертик.

«Салют незайманим!»

А тоді — цілий каскад майже не зв’язаних між собою повідомлень:

«У мене холодильник сказився».

«Вибач, не втрималась.»

«Я уб’ю Мирослава.»

«Вгадай, що в мене є.»

«Він не пускає до свого ноута».»

«Мене вигнали зі школи».

«Я тебе боюсь. Ти схожий на дикобраза.»

«Ой, це не тобі.»

«Ти любиш траву?»

«Вано покусав домовик».

«Бабуся повертається».

«Як можна пити несолодкий чай?».

«Я випадково проковтнула павука».

«А ти любиш павуків?»

«Що ти п’єш?»

«Незайманий, ги-ги.»

«Хочу на кладовище.»

Кіра строчила й строчила, поки Андрій набирав всього лише нещасних кілька рядків. Нарешті він зібрався з духом — і натиснув на «Enter».

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»

Андрій хотів написати якусь приємність, але передумав, вражений її останніми словами.

«Чого мовчиш? Злякався? Та жартую, дурнику! Отже, завтра, міський парк, шістнадцять нуль три. Але май на увазі: коли я вип’ю, то починаю молоти всіляку пафосну фігню. А поки що я йду курити! Бувай!»

Андрій вклався спати з блаженною усмішкою на губах. Нарешті він її знайшов. І навіть запросив гуляти. Хе-хе, швидше б той завтрашній день! А він обіцяє бути багатим на сюрпризи.

Тієї ночі Андрій спав як убитий.

8

Кіра чекала на нього в парку. Шістнадцять нуль три — як і домовлялись. Туман похмурими витками стелився по вулиці, та Андрієві було байдуже — у його душі світило сонце.

Вони бігали по темних провулках і розлякували голубів. Стрибали по калюжах і втікали від голодних собак. Вони говорили про все на світі — точніше, Кіра говорила, а він ловив її слова, вбирав їх, мов губка, обростав словами і вбирався в їх силу, як весняне дерево у листя.

Кіра не обманула — коли вони вилізли на якусь покинуту гору (була така за містом), з її полотняної торби висунулась пачка сигарет і дешевий портвейн.

Вони сиділи високо вгорі, спостерігаючи за першими міськими вогнями, дриґали ногами, передавали одне одному пляшку з портвейном і курили. Кіра розповідала про свою бабцю, що блукала десь світами у пошуках щастя, про її божевільні ритуали і про те, як трави рятують від нічних жахіть. «От знаєш... Вона крута. Хоч і стара вже. Відколи я себе пам’ятаю, її ніколи немає вдома. Постійно десь ходить... Чи їздить... Хоча ні, швидше, таки ходить. Бо, чесно кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона — моя бабуся — ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко — це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це — і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся — і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів — і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім — бути... Потім — рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»

39
{"b":"586026","o":1}