Скоро мертвий відчинить іржаву клітку, — не людина, не демон і не перевертень, і усе це поглине бездонна темрява. Той, хто ловить у руки грозу і блискавку, перетягне на себе вогонь і вистріли; але смерть забере собі іншого брата, у якого — характер до болю татовий і ще щось є спільне в лиці та імені; всі вони, всі вони будуть звільнені — ті, що впадуть від вогню залізного, ті, кого будуть пекти і різати; ті, кого вкриє водою темною; всіх їх поглине одвічна темрява; всі вони підуть один за одним — де птах не літає і сонце не сходить... І так має бути, і так воно стане... Аж поки не підуть усі до останнього...
(Imperat tibi Deus Pater!..)
Я уб’ю тебе, гаде! Заткніть йому роті Проклинаю тебе — із найвищих висот, з найтемніших боліт і з найглибших глибин хай піднімуться мертві з своїх домовин і по тебе прийдуть! За невинність, за кров, за кожнісіньке сказане, зраджене слово, що послане нібито звідкись згори, я наказую, чуєш?! Проклятий, умри!!!
(...imperat tibi Deus Filius...)
НЕ ВРЯТУЄ, ГАДЮКО! ТЕБЕ ЗАДУШУ!
НЕЗАХИЩЕНЕ ГОРЛО ТВОЄ РОЗКУШУ,
ЯК ГОРІХ!
(ТРИМАЙТЕ ЙОГО, ТРИМАЙТЕ!!!
РУКИ!!! РУКИ! НЕ ДИВІТЬСЯ В ОЧІ!!! АНДРІЮ, АНДРІЮ! ЦЕ НЕ ТИ!!!)
І-ГА-ГА! І-ГА-ГА!
КІСТЯНА МОЯ НОГА!
ТВОЄ ГОРЛО ПРОСТРОМЛЮ!
ТВОЄ ЛИЧКО ОБПЛЮЮ!
А ТЬФУ НА ТЕБЕ! А ЩОБ ТЕБЕ!!! А ТЬФУ! А ТЬФУ! А...
(...imperat tibi Deus Spiritus Sanctus...)
А ТЬФУ! А ТЬФУ! ГА-ГА-ГА! НЕ ВРЯТУЄ! НЕ ВРЯТУЄ! ГА-ГА-ГА! УБ’Ю! ЗАРІЖУ! ЗАДУШУ! ЗА...
Хором:
(IMPERAT TIBI MAJESTAS CHRISTI, AETERNUM DEI VERBUM, CARO FACTUM...)
А ЗАРАЗ БУДЕ СМЕ-Е-Е-ЕРТЬ!!!
(ERGO, DRAGO MALEDICTE ET OMNIS LEGIO DIABOLICA, ADJURAMUS ТЕ PER DEUM...)
Я ТЕБЕ БАЧУ! Я ТЕБЕ ЧУЮ! КРОВ ПОГАНА! СМЕ-Е-ЕРТЬ!
(...VIVIUM, PER DEUM...)
ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! КРОВ ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! ВИП’Ю... ВИРВУ!!! Вип’ю...! Вирву!.. Вип’ю... Вирву... Ви...
(...VERUM, PER DEUM...)
П’ю... Ви... Рву...
(...SANCTUM, PER DEUM...)
П’ю... Рву...
(VADE, SATANA!!!)
Воду із річки... Квіти на лузі...
(Sanctus, Sanctus, Sanctus...)
Ага. Водичка. Хлюп-хлюп. Квіточки. Нюх-нюх. Нюх. Квіточки. Кольоровенькі... Нюх-нюх... нюх... пххх... пхх... апп... апп... апчхи-и-и!!
(Amen.)
А голос читає. Тишу. Книга під ним — стара. Загублена правда, німі письмена. Шепоче крикливо беззубим ротом. Язик все ворушиться, мокрий (зміїний?). І тиша слизька виповзає з глибин. Вода у вухах. Й озерні змії. Холодні рибини повз нього пливуть голічерева, мацають тіло. Губами торкають. Нестерпно бридкі. Очі банькаті — мутні і мулькі. Слизом покриті. У риб катаракта. Риби — як світ — старі. Риби — як ти— сліпі.
19
Потім Андрій почав вигицувати гопака (чи що воно за пекельний танець!) — незважаючи на те, що його тримали четверо здоровенних мужиків. Він сичав і гарчав, плювався і пирскав словесною отрутою, скаженів і звивався, немов гадина в руках у хлопчиська. Далі з його рота полились якісь беззмістовні фрази, окремі слова, пересипані багатством найдивовижніших звуків. До писку, плачу, гарчання і кукурікання додалося вороняче каркання, потім — зміїне сичання, а в кінці з його грудей вирвався жахливий, пекельний хрип.
Сатир за вікном — регоче. Давайте заграємо реквієм!
Грає. Під галас громів і бренькіт дощу. Шурхіт крапель по листю — музика. Барабани, литаври, тимпани, тамтами — тут і там, шум і гам.
Дзінь-дзень, дзінь-дзень!
Ще живий, а дзвони по тобі... Дивись, і гріб хтось припас у кутку. Чорний, важкий, залізом кований. Дихає важкістю. Твій.
Зачекай, сатире!
Зачекай, Танатосе!
Можна, я помру...
Якось менш пафосно?
Пробуй...
Андрій вигнувся дугою й почав задихатись, очі оскляніли і закотилися кудись в глибину лоба, з рота пішла піна. А тоді він вирячився, немов...
— ...пардон, мужик на унітазі — і вгатився головою об стіну!
Кіра говорила й говорила. Андрій лежав у неї на колінах і дивився на її підборіддя — на його думку, занадто гостре, щоб так безпечно роз’їжджати в допотопних «Волгах» зі священиками. Андрій чомусь подумав, що одного дня, коли Кіра засне і голова упаде їй на груди, підборіддя проб’є їй серце — і воно назавжди зупиниться, так і не розкривши світові усіх своїх таємниць, яких, він був упевнений, там назбиралось чимало.
— Ти можеш їхати трохи повільніше? — гаркнула Кіра на Мирослава, що сидів за кермом, після того, як авто вкотре підстрибнуло на вибоїні, спричинивши зливу «ой-йо-йой» та «ай-я-яй» із вуст Андрія в парі зі священиком. Вано сидів поруч з Мирославом і показував об’їзну дорогу до свого дому, куди вони, зрештою, всі й прямували.
Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.
— Ви уявляєте, до чого це призведе? — сказала дівчина обурено. — Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!
Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.
— Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... — Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.
— Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! — процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.
А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.
— Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає — в таку мить зазирнути людині в очі? — Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. — Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!
— Що зрозуміла? — запитав Андрій, намагаючись припіднятися.
— Правду! — відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. — Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон — це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду — пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього, божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі — саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...
Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря — і продовжила:
— Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там — упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок — і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся — і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги — і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.
