Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Зі мною в купе їде якийсь дивний дід. Від багато говорить і годує всіх яблуками. Яблука смачні, великі — коли я була маленькою, такі росли в нашому саду.

Дід безперервно говорить про смерть. Це пригнічує і навіть трохи дратує. Через дві години я побачу Олега, а він своїм гугнявим голосом хоче зіпсувати радість майбутньої зустрічі. Чесно кажучи, ніколи не розуміла людей, що намагаються гратися в філософію.

Відколи дістала цей зошит, дід трохи вгамувався. Напевно, зрозумів, що співрозмовник з мене нікудишній, але тим не менше, досі частує яблуками. Цікаво, чому він так хоче померти?

7

Зі щоденника Ольги.

20 березня 1991 року.

Я знову у столиці. Бути вдома для мене останні півтора року нестерпно. Все навколо нагадує про Ігоря. Коли йду по вулиці, в голові зринає, як ми рубали бур’яни, уявляючи, що це страшні дракони. Коли дивлюсь у вікно, мене пронизують його очі — величезні скляні порожні очі утопленика, в глибині яких палає докір. Я знаю, що брат любив мене, страшенно любив... Але Ванічку він любив дужче. Бо завжди мріяв про молодшого брата. Вони виросли разом — активний, життєрадісний Ігор і молодший на кілька років повільний буквогриз Ванічка. А я... Я ніколи не була одним цілим з їхньою компанією, а тільки так, збоку.

І тепер, уже після смерті, брат мені дорікав. Я відчувала, що десь там, у потойбічному світі, він обурений моєю поведінкою. Він гнівається на мене, ненавидить, хоче, щоб я пропала або як мінімум — вбилась об стіну. Мені страшно. Я боюсь, що одного дня не витримаю — і з’їду з глузду.

Хотіла поговорити про це з Олегом, та не змогла. Він настільки світлий, настільки сонячний, що поруч з ним усі мої проблеми тануть, як вранішній туман. Дуже жаль, що він більше не зі мною в столиці. Хоча, можливо, це й на краще. Бо ми не можемо часто бачитися, а це означає, що я уже не буду — так, не побоюсь цього слова — зраджувати Ванічку. Тепер у нас з Ванічкою все буде добре. Принаймні, хотілося б у це вірити.

8

Зі щоденника Ольги

5 квітня 1990 року

Я Оля, мені вісімнадцять, і скоро я дізнаюся, що таке смерть.

Ви, напевно, вже встигли подумати, що такі, як я, не варті й доброго слова. Обізвали мене слабкою і гидливо скривили свої вже й без того не надто красиві роти. Дарма. Я не самогубця. Як би сильно вам того не хотілось. Я, як і ви, всього лише хочу жити.

Чому я це пишу? Не знаю... Можливо, мені просто треба комусь виговоритись... Я б могла розповісти це подрузі, та в мене немає подруги. Я сама, як пальчик.

Що, знову чешуться язики засудити мене, так? Ну давайте, вперед! Чого ж ви чекаєте? Я вся — сама увага.

Чорт... Я роблю щось зовсім не те. Я не кричу, не б’ю посуд, вікна і навіть не кидаю вам услід своїми важкими, роздовбаними кросівками. Ви можете сміятися з мене, можете зачудовано тицяти в мій бік пальцями, та це навряд чи щось мінить. Бо я не істеричка. На жаль. В іншому випадку могла б підняти на ноги ціле місто і довести його до божевілля своїми криками. Але чхати я хотіла на все це. На щастя.

А знаєте, що? Я зараз п’яна. П’яна, як чіп, хоча й випила тільки півпляшки шампанського. Так, знаю, гидота рідкісна, але, на жаль, більше нічого не підвернулося під руку. Та й грошей в мене, зрештою, залишилося не так і багато. Так-сяк, на дорогу додому вистачить, ну і може, на два-три занюханих бутерброди чи засохлий фастфудівський сандвіч. Хоча зазвичай я не вживаю їжу з фастфуду...

Але до дідька те «зазвичай». Тепер усе змінилось.

А почалося все з того, що я почала душитись...

Так-так, душитись! Не дивіться на мене такими великими очима, це вам не допоможе! Я все правильно сказала, просто вам, звісно ж, дико чути такі напівхворі божевільні зізнання! Як можна «душитись»? Що мається на увазі під цим недолугим словом? Душити — так: когось чи щось, як уже там зручніше. Задихатися — теж нормально: від газу, пилу чи приступів астми... Але душитись? Тобто душити себе? Як таке можливо? Що за маячню верзе ця божевільне дівчисько?

Отже, задуха... Що це таке, де воно береться і з чим його можна їсти? Я, звичайно, спробую відповісти на всі ці питання. Однак гарантувати, що мені це вдасться, на жаль, не зможу.

Тим не менше...

Я почала душитися ще восени. Вперше це сталося одного теплого жовтневого вечора. Здається, я тоді хворіла. Нічого серйозного, просто підхопила застуду. Знаєте, з усіма таке буває, якщо занадто довго ходити по запиленій, уже доволі таки осінній вулиці з наївними сподіваннями, що тонесенька майка захистить від всіляких там грипозних бацил. Ну і я не стала винятком. Я взагалі рідко коли буваю винятком. І чесно кажучи, не думаю, що це погано. Принаймні, досі не скаржилась...

Не була б я ще така п’яна, може, б легше було усе це розповідати... Хоча навряд. Кажуть, алкоголь розв’язує язик. І, думаю, я буду змушена з цим погодитись.

Тоді, восени, я просто лежала під ковдрою. За вікном було так сонячно, а я валялась в тісній, задушливій гуртожитській кімнаті з температурою під сорок і пронизливо кашляла в кулак. Хтось із сусідок, здається, напоїв мене чаєм і насилу уклав спати. І я навіть одразу відключилась. Правда, спалося доволі таки погано. А тоді в мозок увірвався настирливий стукіт у двері. Це була вахтерка. Кликала мене до телефону.

Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.

Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.

І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.

Ми лазили цими старими закинутими вулицями. Лякали метеликів і по-дурному вискакували на людей. Дехто крутив нам услід пальцями біля скроні, дехто просто озирався, а тоді спокійно ішов собі кудись у своїх справах, а дехто приєднувався до нас і собі кидався з голосними викриками ганятися за голубами чи з розгону стрибати у величезні купи листя, які намели двірники обабіч алей.

Ідіотизм, правда? Але це було так мило! От справді... Я давно уже так щиро не сміялася. Поклеїти дурня, як у дитинстві, на мить забувши, що тобі вже майже вісімнадцять — таке зі мною трапляється нечасто. І я, відверто кажучи, щиро про це шкодую.

Потім були сірі, холодні, сльотливі осінні дні... Я вилазила з ліжка о сьомій і поверталася в гуртожиток майже під вечір. Конспекти, бібліотеки, вічні стоси зошитів і нікому не потрібних книжок — усе це неймовірно виснажувало мою й без того не надто стабільну психіку. А, я вам не казала, що колись в дитинстві лікувалася від переляку? Ні? То й не дивно... Я того вже майже не пам’ятаю, так давно воно було. Але я ніколи не забуду сивочолого бородатого дохтора, від чийого привітного голосу мені хотілося лізти на стіну. Він не лякав мене уколами, не погрожував бабаями, він просто спокійно зі мною говорив. Як, знаєте, говорять із собакою перед тим, як усипити. Чи із нашуганою мишею, загнаною в куток. Я не пригадую, чого тоді боялась, але, здається, це було якимось чином пов’язано з рибами.

Не знаю, яке значення це має до моєї історії, але тут навряд чи буде щось, що таки має для неї значення. І діло тут не в особливостях моєї психіки, а в дурницях, які вона наплодила в моїй голові. У мене заплітається язик і заплющуються очі, але я мушу договорити до кінця.

Отже, я повернулася до звичних і сірих буднів.

Крім навчання, в мене ще були постійно обкурені в хлам сусідки, які не пропускали жодної гульки і жодного більш-менш порядного хлопа в гуртожитку. Кожний, хто підходив під цю категорію (а критерії там, здається, були не надто вибагливі: аби мив волосся та й зуби хоч раз на тиждень чистив), обов’язково підвертався випробуванню підгорілою гречаною кашею, якою так славилися мої реготухи. Вічно молоді і вічно п’яні, — одного разу сказав про них черговий залицяльник, уже злегка лисуватий аспірант якоїсь зашмиганої кафедри. І, знаєте, щось у його словах таки було! Принаймні, я ще жодного разу не чула, щоб котрась із них жалілась на втому чи поганий настрій, тоді як я вже всіх дістала своїм вічним похмурим ниттям.

31
{"b":"586026","o":1}