— А чого пацанка? — поцікавився в Марти, коли вони вже покинули шкільний двір.

— Ти ж її бачив! — Марта презирливо закотила очі. — Нормального одягу не визнає, їй тільки розтягнуті футболки подавай!

Андрій здивувався. Чесно кажучи, він навіть не помітив, у що була вдягнена Кіра.

— На голові — вороняче гніздо, — продовжила смакувати подробиці Марта. — Пофарбувати волосся в синій колір — це ж вершина несмаку! Не здивуюся, якщо у неї там цілий зоопарк! Та й узагалі... Ця твоя Кіра схожа на вуличного хлопчиська! Ще й пришелепкувата на всю голову!

— Справді? — Андрій дивився на Марту і при цьому скептично посміхався. Але та, схоже, так захопилась перемиванням Кіриних кісточок, що забула про все на світі.

— ...а ще у неї бабця мішком прибита. І, кажуть, вона колись зустрічалася зі священиком. То якийсь дідуган, старий, як світ, лисий і хворий на СНІД. Коли вони були разом, він зачиняв всі вікна і...

Андрій так і не зрозумів, хто зустрічався зі священиком: Кіра чи бабця. Та й узагалі... Чим більше говорила Марта, тим більше він усвідомлював, яка вона все-таки пустоголова. І навпаки, з кожним лайливим словом божевільна синьоволоса Кіра ставала все привабливішою і привабливішою, немов якась чудернацька квітка. Андрієві ніколи не подобались хуліганисті дівчата, але Кіра була якоюсь такою... Дивакуватою, це й дурному ясно... Але її дивакуватість чомусь приваблювала. Та й узагалі... З такою навряд чи занудьгуєш. Чого, на жаль, не скажеш про Марту.

Подумаєш, краля писана... Ну то й що? Кірі, чесно кажучи, теж нічого не бракує. У неї дуже гарне обличчя — немов виточене з мармуру. І руки красиві — акуратні, тонкі. Єдине, що трохи збиває з пантелику, — це синє волосся. Чесно кажучи, Андрій ніколи не розумів, в чому сенс подібних дівчачих витребеньок.

Ну але менше з тим... Треба буде якось їй подзвонити. Витягнути на вулицю, трохи потриндіти. Цікаво, які ще сюрпризи ховаються в її синій голові? Ех... Дивний сьогодні день, трохи божевільний. Давно таких не було. Чи то він після лікарні вже відвик. Треба буде до Сашка на днях завітати, той у них спец по дівчатах.

Тут Андрій спохопився, що так і не взяв її телефон.

Минуло кілька днів.

Андрій регулярно заходив на сайт координаторів, сподіваючись побачити своє ім’я у списку переможців. Нарешті пощастило. Все сталося так, як він очікував: Андрій Маковей, кращий із кращих, безсумнівний лідер, максимум балів. Друге місце дісталося Славкові і якомусь ліцеїстові з дурнуватим прізвищем (чи то Сванціцький, чи то Свинарський). На третьому блаженно розкошували близнюки з тринадцятої школи (Андрій згадав, що бачив їх на конкурсі — обидва опецькуваті і страшенно бридкі) і якась Наталя Кирієвська із другого кінця міста. Ні Марти, ні Кіри в цьому списку не було. Щодо Марти, це не стало для нього сюрпризом. Певно, щось наплутала, коли списувала, вона це добре вміє. А от Кіра... Жаль, звісно. Андрій щиро сподівався, що зможе зустрітися з нею на церемонії нагородження. Та схоже, цього разу його чекало розчарування.

У школі хлопця зустрів черговий сюрприз. Побачивши Марту на великій перерві, Андрій стрімголов кинувся до неї, щоби привітатися, та дівчина зиркнула на нього та-а-аким поглядом, що він ледь не впав. Тоді вона різко розвернулась і пішла геть, не сказавши ні слова. Андрій на якусь мить подумав, що йому здалося, і кинувся навздогін, та ледь не врізався в першачка, що нісся по коридору зі швидкістю світла.

Андрій спробував виловити Марту після уроків, та вона схопила подругу попід руку і чимдуж побігла до зупинки. Він щось кричав їй услід, просив зачекати, та де там! Марта як з ланцюга зірвалась. Вскочила в напхом напханий автобус — і тільки її й бачили!

Андрій нічого не зрозумів. Якого дідька вона його уникає? Що вже їй стрельнуло в голову цього разу? Бо те, що Марта образилась, було ясно й дурному. Щоправда, навряд чи хтось знав, в чому була причина цієї образи.

Наступного дня ситуація повторилась. Та він твердо вирішив поговорити з Мартою. Андрій уважно вивчив її розклад і, дочекавшись великої перерви, зайняв вичікувальну позицію під дверима її класу.

Незабаром Марта вийшла, тримаючи за руку якусь зі своїх подружок. Побачивши Андрія, дівчина позадкувала і сказала на ввесь голос, що передумала йти в буфет, бо бачте, в неї вкрали гаманець.

Та Андрій не став чекати. Як тільки подружка загаялась, нібито випадково зіштовхнувся з нею (за цим послідувало чемне «вибач, будь ласка»), а тоді схопив Марту за руку і силоміць поволік до найближчої віконної ніші, хоч вона й пручалась, мов дика кішка.

— Що в біса відбувається? — спантеличено спитав Андрій, коли вони залишились удвох.

Марта зібралася щось сказати, та не змогла. Почервоніла, як буряк, її губи затремтіли — і Андрій зрозумів, що вона от-от розплачеться.

— Ти ще й питаєш? — видушила з себе Марта зі злістю в голосі. Андрій мимохіть порівняв її з розлюченою змією. Очі вирячені, з рота пирскає отрута, ще й сичить скажено — так і хоче вжалити. Але це тривало якусь мить, бо одразу після того Марта перетворилась на звичайну істеричку, що від нічого робити вигадала собі проблему і роздула її до розмірів всесвітньої катастрофи.

— Ти ще й питаєш? — повторила дівчина з наголосом на останнє слово. — Та як ти смієш?!

Останнє речення вона майже проверещала.

— Та що таке, ти мені поясниш чи ні? — Андрій відчув, що починає дратуватися. Чим-чим, а мистецтвом виведення з себе Марта володіла досконало.

— О-о-о! — сказала Марта з насолодою, зумисне розтягуючи звук. Андрій зрозумів, що його чекає довжелезна гнівна тирада на тему, який же він все-таки поганий хлопець і який подвиг зробила Марта, дозволивши долучитися до почту самої королеви.

— А от подумай... Поворуши своїми геніальними мізками! — Марта скорчила гримасу. — Ну ж бо, ти у нас розумничок! Чи це тільки чутки, га? Та наче б то ні! Олімпіаду ж якось виграв!

— Ну і? — Андрій згорав від нетерпіння, здогадуючись, куди вона хилить.

— Знаєш, нормальним людям зазвичай не шкода свого розуму, якщо мова йде про те, щоб тр-і-і-ішечки поділитися ним з іншими. Ну зовсім трішечки. Та й не з усіма ж, а тільки з найближчими! Принаймні мені так здається! А от що скажеш на це ти, можу лише здогадуватися!

— Навряд чи щось нове для тебе! — відрубав Андрій. Ну що за манера говорити? Замість того, щоб одразу перейти до діла, треба наплести сім мішків гречаної вовни й дістати всіх своїми безглуздими вступними промовами!

— Хм... Я так і знала... — видихнула Марта. — Вирішив підставити свою дурненьку дівчинку, правда? Це тобі Славко ідейку підкинув, чи ти сам здогадався?

— Про що ти?

— Ну так, звісно! — Марта ображено надула губки. — Звісно, ми не знаємо, про що мова! Ми узагалі про це вперше чуємо! І дурненьку, нав’язливу Марту теж бачимо вперше!

Андрій закотив очі.

— Зайчику, ти мене обманув! — вереснула дівчина з натугою в голосі. Якийсь малий, що пробігав мимо, зацікавлено зупинився і зиркнув у їхній бік.

— Підло обманув, підступно обвів навколо пальця, ніби якусь безголову шльондрочку! — вона бурчала й сичала, хрипіла і пирскала слиною, розмахувала руками й прискіпливо свердлила його поглядом — ну чисто тобі фурія! «Обвів навколо пальця», «шльондрочка» — де вона такого нахапалася?

— Ти це зробив навмисне, — сказала Марта, понизивши голос. — Ти навмисне підсунув мені аркуш з неправильними відповідями. І все це — заради того, щоб витягнути ту свою пацанку!

Виявилось, Марта здуру попереставляла якісь цифри, коли списувала роботу в Андрія. Це коштувало їй трьох балів — рівно стільки не вистачило до призового третього місця.

Андрій стомлено схопився за голову.

— Марто... Сонечко, ну хто ж тобі винен, що ти така неуважна? — сказав він поблажливо, збираючись заткнути розгнівану дівчину способом, перевіреним цілими поколіннями юнаків. — Я все правильно написав, от тільки ти, схоже, щось наплутала...