А тоді щось схопило його за плече, вирвало зі світу мрій і грубо штовхнуло в коридор.

— Почекай мене тут! — сказало щось Мартиним голосом і цмокнуло Андрія в щоку. — Я ненадовго.

І побігло до сходової площадки.

Андрій збирався дістати навушники і знову зануритися в думки, та зненацька в поле його зору увірвалась дивна химерія з розхристаною синьою гривою.

— Шикарна діваха, шкода тільки — блонда до глибини душі! — сказала химерія, махнувши рукою в напрямку Марти.

— Га? — тупо перепитав Андрій.

— Красунька твоя! Ти з нею спиш? — продовжувала химерія.

— Вибач, що? Тобто... Га?

Андрій був трохи вражений. Це ще що за одна?

— Ти з дуба звалився? Чувак, я спитала, чи ти з нею спиш! Що ти все «та» та й «та»? Більше слів не знаєш? — її вродливе личко скривила зневажлива гримаса.

— Ні, звісно, — вирвалося в Андрія, а тоді він зрозумів, що ляпнув дурницю.

— Чого? Ти що, не бачиш, що вона на тебе кип’яточком пісяє? Чувак, не тупи! Таким, як вона, тільки мужика подавай!

— Га?

Андрій потрусив головою, все ще сподіваючись, що йому вчувається.

— Не гальмуй! Що ти гакаєш? До тебе завжди так повільно доходить? Чого ти з нею не...

— Ем... Не твоє діло! — нарешті спромігся огризнутися Андрій.

Синьоволоска зневажливо фиркнула.

— Дурень... Така дівчина... Та будь я хлопцем, я б... А хоча... Стоп-стоп-стоп! — її обличчям раптом пробігла підступна лисяча посмішка. — Може, ти ще й отой самий..? Незайманий?

— Відчепись! — скривився Андрій. Чого їй треба?

— Ха-ха-ха! — розреготалася незнайомка. А тоді раптово обірвала сміх і сказала серйозним голосом. — Дарма, чувак. Багато втрачаєш. Без жартів.

Андрій знизав плечима.

— Ну й нехай. Розберусь...

Незнайомка зібралася щось сказати, але передумала — і простягнула руку вперед.

— Кіра!

— Га?

— Що «га»? Кіра я! А тебе як звуть?

— А... Андрій, здається, — він потиснув їй руку. Дівчина підвела очі — в неї були навдивовижу гарні величезні темні очі — і весело розсміялася.

— Здається? Ти що, забув, як тебе звати? — Кіра поплескала Андрія по плечу.

— Так... Тобто ні. Блін.

— Та що з тобою таке? — синьоволоса дістала з кишені цигарку.

— Фе, ти куриш?

Чесно кажучи, Андрія ніколи не хвилював той факт, що деякі дівчата, буває, смалять, як паровози. Але зараз це була прекрасна нагода помститися за дурнувату ситуацію, в якій він опинився перед цим.

— Курю! — весело підтвердила Кіра і затягнулась. — Постій на шухері, бо не дай бог координатори побачать... Ще дискваліфікують до холери. А шкода буде...

— То курила б на вулиці, на крайній випадок — в туалеті! — Андрій щиро здивувався з її поведінки.

— Ще чого! — буркнула Кіра. — На вулиці так холодно, що можна руки відморозити. А в туалеті штиняє! Ого!

Вона зненацька підскочила вперед і вхопила його за руку.

— Ти ба! — сказала Кіра, придивляючись. — Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й пальці! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм рукам. Ну як тобі таке? Підходить?

— Е-е... — Андрій розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

І з того всього ляпнув:

— Не кури... Це шкідливо для здоров’я!

Кіра відреагувала на диво спокійно.

— Шкідливо, — погодилась вона. — Але що поробиш...

З її губ вирвалось акуратне білосніжне кільце.

— Хочеш спробувати? — спитала вона і простягнула Андрієві пачку.

— Ее... Я не курю!

— Це я вже зрозуміла. То хочеш чи ні?

Андрій трохи покрутив носом, а тоді мовчки простягнув руку і дістав цигарку.

— Май на увазі — смердючі до неможливості! — сказала Кіра, підносячи хлопцеві запальничку. — Найдешевші, здається. Навіть без фільтру. У Вано поцупила.

— Хто такий Вано? — знічев’я поцікавився Андрій і в ту ж мить закашлявся від густого пекучого диму.

— Я ж попереджала! — видихнула Кіра і відібрала цигарку. — Вано — це мій друг. Курить майже з дитинства! У нього навіть волосся продимлене. Каже, що посивів від постійних стресів. Але це неправда. Він просто ввесь час смалить. Вано смалить так багато, що замість волосся з його голови росте дим. Серйозно. Знаєш, якщо він колись помре, то хіба що від раку легень, і жоден біс не візьме його до себе, бо побоїться, що Вано навчить чортів курити і задимить усе пекло.

— О! — сказав Андрій, слухаючи її торохтіння. Хто такий Вано, він, щоправда, так і не зрозумів, але судячи з Кіриних слів, це, напевно, був якийсь пропитий-прокурений типчик. — А хіба чорти не курять?

— Що? — запитально глянула на нього Кіра, коли її перебили.

— Кажу «о»! — відповів Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. — Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о». О! О!

— О! — повторила Кіра і дзвінко зареготала. — Мені подобається хід твоїх думок!

— Дякую, — сказав Андрій, не розуміючи, що вона має на увазі.

— Ні ну справді, це все дуже круто! — сказала вона захоплено. — Знаєш, ти мені подобаєшся!

— Ее... Тобто? — Андрій гарячково взявся перебирати в голові всілякі відмазки, щоб відшити дівчину, якщо ця раптом почне нав’язуватись.

— Ну дивись... — Кіра вмостилась на підвіконні і рукою показала на місце біля себе. — Мене бабуся навчила... Бачиш, всі люди зазвичай мають свою... Я навіть не знаю, як це краще назвати, щоб тобі було зрозуміло... Нехай буде аура. Так-от, в більшості людей вона прозора. А це означає, що їх можна читати, як на долоні. От подивився на людину — і все, бачиш її наскрізь, так, ніби вона перед тобою гола ходить. Але оголене не тіло, а душа. Такі люди мені нецікаві. Вони якісь... плоскі. А бувають люди мутні. Як весняна вода. Не зважай на негативне забарвлення цього слова, бо мутні... Вони круті... Так-от, Вано мутний. Моя бабуся мутна. Я вас познайомлю, коли вона повернеться з мандрів. І ти мутний. Я довго сиділа позаду, півгодини думала, як зачепити, щоб не втік. Бо лякати тебе, знаєш, якось не хотілось... Хоча, здається, я знову натупила...

— Ну-у... — знизав плечима Андрій. — Просто влізла не в свої справи — та й усе.

— Чувак, вибач, — знову посерйознішала Кіра. — Я просто кажу все, що думаю. При чому думаю зазвичай після того, як слова вже вирвуться з рота. Так що... Побачила твою діваху — от і понесло.

— Стривай... Ти що, з відхиленнями? — Андрій, здається, прозрів.

— Якими ще відхиленнями? Ти про лесбійок? Та ні, звісно! Я чуваків люблю! — вона засміялась.

— Чого ж тоді до Марти липнула?

— Дурне! — фиркнула Кіра. — Я хотіла тебе зачепити, поки не втік! Щоб перевірити, чи ти справді такий мутний, як мені здалося. Марта просто під руку потрапила! До речі... Про вовка промовка... То не вона часом?

Кіра кивнула головою в кінець коридору.

— Що ж, я, мабуть, уже піду! — сказала дівчина, зістрибуючи з підвіконня. — Приємно було познайомитись!

Кіра зненацька обвила його шию руками і міцно притиснула до себе. — І все-таки... Подумай на тим, що я сказала! Я маю на увазі, про тебе з Мартою! — проторохтіла вона в самісіньке вухо і нарешті відпустила Андрія. Ти зрозумів, про що я! Бувай!

Кіра підморгнула хлопцеві, а тоді різко розвернулась і швидкою ходою пішла геть. Андрій ще якусь мить дивився, як вона віддаляється, а тоді сів на підвіконня дожидатися Марти.

Нарешті та прийшла.

— Ти знайомий з пацанкою? — Марта підозріло зиркнула на Андрія, пропонуючи стаканчик з кавою.

— З ким? — здивувався Андрій. — Ти про Кіру, чи що?

— Ов, ти вже навіть знаєш, як її звуть! — Марта сказала це таким докірливим тоном, наче Андрієві слова щойно підтвердили її найгірші сподівання.

— Знаю, і що з того? Вона сама полізла знайомитись.

Він не збирався виправдовуватись, тим більше, перед Мартою, але сваритися з нею також не дуже хотілось. Тому він просто згріб дівчину в свої обійми і знічев’я поліз цілуватися. Зрештою, мав на це повне право. Хто щойно вийшов з аудиторії, впоравшись з усіма олімпіадними завданнями? Андрій Маковей! У кого чудовий настрій і вродлива дівчина поруч? В Андрія Маковея! То чому ж трохи не порадіти?