Кіра продовжує голубити Анну, лагідно перебираючи її тонке волосся. Анна доїдає булочки і припадає до глінтвейну. Вона голосно шморгає носом. Андрій хоче запропонувати дівчині носовичок, та тут же згадує, що той десь у нижній кишені штанів, у темних хвилях, мокрий і слизький, як і все навкруги. Може, сказати їй, хай краще висякається у шарф?

Кіра каже, що на них уже чекає таксі. Вона підпливає до офіціанта, вимагає рахунок — і відчалює геть, не залишивши чайових. Кіра виловлює Аннин одяг, що ліниво гойдається на хвилях, обминає дідуганів, один з яких заливається сльозами радості (ви всі чули? я поставив мат цій старій облізлій скотині! оплачуй рахунок, бовдуре! ха-ха-ха!), і відчиняє двері. Хвилі виносять Кіру на вулицю... Слідом за нею випливає й Анна, закутана в Андрієве пальто. Андрієві пальці (мов у піаніста!) раптом стали довгі-довгі, впіймали маленьку Анну, підняли її над хвилями і турботливо посадовили на заднє сидіння таксі.

Таксист поволі рушив затопленою вулицею. Води ставало все менше й менше, вода пробивалась крізь каналізаційні люки, всотувалась у землю, стікала крізь ґратки водостоку. Вода морщилась і висихала, сичала до неба зміїними язиками і помирала. Вулиці зиркнули на них сміхотливим засніженим оком, маленька Анна розворушилась і почала намотувати на палець тоненький ланцюжок, що спускався з її шиї, немов срібляста павутинка. Вони поїхали до Вано, бо знали — він в біді не покине, він завжди допоможе, нехай навіть ціною власного спокою.

Вано зустрів їх, по-звичному сивий і традиційно неввічливий. Зачиняючи вхідні двері, перечепився об килим у коридорі (там досі не було світла), а перед цим ледь не знищив якийсь рукопис (випадково, звісно!), бо бачте, подумав, що по нього прийшли чергові демони. Кіра сказала, що Анна — її подруга, яка приїхала до Вінта з іншого міста — вона завжди приїжджала до Вінта, бо в цьому місті його дім був її домом. Де були її батьки, Кіра так і не пояснила: схоже, вона сама цього не знала. Ким доводився дівчині Вінт, теж було незрозуміло. Але одне було ясно — Вінт ніколи б не допустив, щоби з Анною трапилось щось погане. Вінт любив її, несамовито любив, якоюсь чи то братньою, чи то навіть батьківською любов’ю (Вінту було двадцять сім, Анні — вісімнадцять-дев’ятнадцять, принаймні, на стільки вона виглядала). Вінт носився з нею, наче з найбільшим скарбом, здував з неї пилинки і був готовий виконати будь-яку її забаганку. Шкода тільки, із забаганками Анна явно не дружила. Схоже, вона навіть не здогадувалась про їх існування. Що робили Анна з Вінтом, залишаючись удвох — залишалося загадкою. Але коли вона приїжджала, то він надовго забував про алкоголь.

Вано нічого не запитував — він давно уже звик до несподіваних Кіриних приїздів і до численних диваків, яких вона приводила під його дах. Пакет із мокрим одягом і три пари ковзанів — Вано одразу здогадався, з чим має справу. Священик приніс теплу ковдру, поставив чайник і запитав, коли десь приблизно трапилась біда. Потім напоїв Анну чаєм і уклав спати. Кіра лягла біля неї, обійняла і почала розповідати казку. Вона впівголоса говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою — бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну — і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси — загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям — непередбачуваним білим кроликом, — лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) — в пальцях ховалася правда, і він її розумів.

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...

Весна прийшла несподівано — чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її — щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі — волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі — а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки — нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову — млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз — накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови — дірка, іноді — що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість — і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини — і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно — тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.