— Може, й не хотів! А може, й хотів. Хто тебе знає... — голос зробив паузу, а тоді продовжив: — Ти знаєш. І я знаю. Хм, у нас так багато спільного. Може, одружимось?

— Що?

— КапюЩОн! Не задовбуй мене!

— Добре, не буду. І цей... Капюшон, а не капюЩОн. Не перекручуй слова!

— Нічого я не перекручую. КапюЩОн — це капюЩОн.

— То, може, ти мені поясниш, що це таке?

— Це КАПЮЩОН!

— Опишеш, як він виглядає?

— ЯК КАПЮЩОН! Ти що, розумово відсталий?

— Але я не знаю, як виглядає капюЩОн!

— Та ти нічого не знаєш! КапюЩОн виглядає по капюЩОнівськи! Зрозумів?!

— Е-е... Ні!

— Так я й думала, — приречено зітхнув голос.

— Мабуть, ти маєш рацію. Я справді нічого не розумію! — підтвердив Андрій.

— Хто б сумнівався.

— Перестань придиратись до слів!

— Це ти придираєшся! Капюшон, а не капюЩОн, бачте, — перекривила його незнайомка.

І замовкла.

— Чуєш, — порушив тишу Андрій. — Ти теж нічого не бачиш?

— А ти?

— Не бачу!

— Гм... — голос зробив замислену паузу. — Може, ти сліпий. Або ходиш із заплющеними очима. Або якась хвойда їх тобі видряпала. Або ти народився вже без них.

— Але це неможливо! — заперечив Андрій.

— Звідки тобі знати, що можливо, а що — ні? — обурився голос. Може, ти думаєш, що в цьому світі все залежить тільки від тебе?

— Що? Та ні. Звідки такі дурні висновки?

— Ну ти ж сам сказав, що нічого не бачиш! А тепер придираєшся!

— Хіба? Та ж наче ні! А хоча... Я не знаю.

— Ото ж бо й воно! — сварливо огризнулась незнайомка. — Не знаєш ти нічого! А дарма! Ти сам собі король. Якщо ти осліп, значить, ти сам цього захотів! І не треба паніки! Непросто гра! Велетенська, напівбожевільна гра, де всі герої міняються масками і бавляться з ролями. Але я, здається, верзу щось не те. Зачекай секундочку, я зберуся з думками і спробую тобі допомогти... Так-с, так-с, що тут у нас? Ей, ви там, ворушіться! — гаркнула вона.

— Що ти робиш?

— Нагнітаю обстановку. Хіба не ясно?

— Навіщо?

— Та не заважай! О, здається, я знайшла вихід.

— То мені тобі дякувати?

— Хто його зна. Можеш спробувати. Але спочатку скажи мені, де ти себе відчуваєш?

— Тобто?

— Ну де ти знаходишся?

— Тут...

— Та ні, тут знаходжуся я, ми вже наче завершили цю розмову. Як би це тобі пояснити зрозуміліше? Хм... А, знаю! От скажи, що б ти намагався якнайдовше втримати над водою, якби на тебе впало море?

— Може, ти маєш на увазі, якби я впав у море?

— Я маю на увазі те, що я маю на увазі! Будеш придиратись — втечу!

— Все, все, я німий, як риба!

— Ти не німий, не бреши. Отже, на тебе впало море. Що ти тримаєш над водою? Відповідай давай!

— Ну... Мабуть, голову!

— Ого, у нас прогрес? Ти перестав тупити? Молодець! Отже, ти відчуваєш себе в голові! Так от, тепер підніми руки вгору — і обхопи голову. Так-так, правильно! От бачиш? Тепер ти тримаєш себе в руках!

— Дурня якась! — сказав Андрій. — І що це мені дасть?

— Ну як... Що б не сталось, треба завжди тримати себе в руках. Хіба ти цього не знав?

— Знав. Але голова тут ні при чому.

— Ти нічого не розумієш, — розчаровано сказав голос.

Андрій відчув, як у голові щось перемкнуло. Далі з’явилось відчуття гіпертрофованої реальності. Голоси стали об’ємними, повітря — важким і вологим на дотик. Ніздрі нервово затремтіли, вловивши запах опалого листя. Не витримавши напруги, спітніли долоні. А очі... Все його тіло перетворилось на очі. Звідкілясь згори полилось бліде світло і розбавило загуслу темряву легким молочним туманом. Світляний конденсат огорнув усе навколо, і Андрій побачив величезну синю гусеницю, що лежала перед самісіньким його носом, курила кальян і водночас запихала собі нього гриба, що правив за щоки здоровенні шматки синього гриба, що правив їй за лежанку.

— Привіт! — сказала гусениця, одним махом проковтнувши все, що донедавна стирчало з її синього рота. — Я вже збиралась плюнути на тебе і піти спати! Але потім згадала, що оце щойно встала!

— В...вибач! — злякано прошепотів Андрій. — Здається, я ще ніколи не говорив із гусеницями.

— О! — прошамкотіла потвора, запихаючи до рота наступний шматок гриба і випускаючи кільце білосніжного диму. — То я в тебе перша? Та ти мені лестиш!

— Та ні, це правда!

— Я теж ніколи не говорила з такими тупими хлопцями. У нас так багато спільного! Може, одружимось? Знаєш, я хочу багато дітей! Щоб вкладати їх спати і шикати на всіх, хто буде шуміти.

— Дозволь тебе перебити, але...

— Не дозволяю! Ти вже й так мене перебив!

— Та я ж ненавмисне.

— Ясне діло, що навмисне, можеш не виправдовуватись, в цьому світі нічого не буває випадковим... Але ну їх до біса, ці правила етикету. Говори, що хотів!

— Ти кажеш, що хочеш дітей. Але ж хіба у гусениць бувають діти?

— Ні, звісно! — тварюка проковтнула чергову порцію гриба і голосно відригнула, закутавшись у хмарку диму. — Але той, хто шумить, наприклад, Цвіркун, цього не знає! І ми йому про це не скажемо! Правда?

— Мабуть, — Андрій розгублено почухав потилицю. — Але якщо нас раптом хтось підслухає, то що ж тоді?

Гусениця роззявила рота і збентежено поворушила довгими, такими ж синіми, як і вона вся, вусиками. Навіть жерти перестала.

— Біда буде! — пошепки сказала потвора. — Велика біда!

— Чому?

— Бо я з’їм його. З’їм кожного, хто підслухає мої розмови!

— Але яка ж тобі від цього біда? Не розумію...

— Та не мені, бовдуре! А тим нещасним, що опиняться поруч, коли я менше всього хотітиму, щоб вони тут опинялись... Як ось тобі, наприклад!

— То ти мене з’їси?

— Ні, звісно! З якого ляку мені тебе їсти? Ти ж наче не підслуховуєш наші з тобою розмови... Чи підслуховуєш... Стоп... Якщо ти їх підслуховуєш, то виходить, що і я їх підслуховую. А отже, я повинна зробити з собою те саме, що й з іншими. Во ім’я справедливості, ти ж розумієш... От тільки я невпевнена, що зможу себе з’їсти. Бо коли дійде черга до мого рота, то знадобиться ще один рот. А в мене немає зайвого рота...

— Я можу допомогти, — вирішив пожартувати Андрій.

— Ти на той час уже будеш з’їдений, — серйозним тоном сказала Гусениця, відкусила ще один шматок гриба і зненацька щезла.

— Ти чого? — заволав Андрій на все горло, сподіваючись, що потвора його чує. Та марно. Ніхто так і не з’явився.

— Прекрасно! — пирхнув Андрій і сів на камінь — витріщатися на місяць.

Місяць... Хм... Дивний якийсь місяць... Дивишся на нього — і наче мертве обличчя згадуєш. Невідомо чиє, невідомо звідки — холодне й сумне, мов попіл із кладовища.

А навколо — ліс. Чорний і похмурий, як сама ніч. Древній і дикий, наче вирваний зі старих легенд. Височенні дерева вершинами підпирають небо. Як високо не задирай голову — усе одно не побачиш, де закінчується гілля і починаються зорі. Здається, вони живуть прямо там, розвішані поміж листочків, наче новорічні прикраси на ялинці.

Земля дрімає, окутана шаром вогкої, теплої глиці. Пахне осінню й гнилизною, старими пеньками і вітром з далеких озер. Поміж гігантськими грибами звисає якась товста, вкрита дрібного росою, сітка. І ні звуку навколо. Тільки мертва, холодна тиша.

Андрій піднімається з каменя і йде кудись навмання. Далеко попереду, між кривими ніжками величезних грибів і поодинокими хирлявими травинками видніється слабке блакитне сяйво. Ноги грузнуть у глибокому мосі, тепла глиця довірливо тулиться до босих п’ят. Десь високо вгорі перемовляються з вітром дерева. Зараз би поспати... Отак заснути, прямо тут... На блідій постелі, зітканій з моху і сухої трави. Де птах не літає і сонце не сходить... А смереки казку розкажуть. І вітер заспіває колискову. І буде добре... Все буде добре...

— Не спи!

— Га? Що?

— Не спи, будь ласка!

Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.