Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона — не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...

Вилітає десь поза межі усіх світів...

Ти знаєш, як це — усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.

Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.

Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі — тобто тьху! — на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.

А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) — і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря — і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...

— Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

— Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

— Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? — Ліра важко зітхнула і присіла поруч. — Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...

Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі — і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...

— Так, ти носиш під серцем дитину, — сказала нарешті Ліра. — Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...

Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.

Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.

Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею — провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.

Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло — як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг — саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...

Раніше він часто приходив у її сни — утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.

Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.

А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.

«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»

Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.

А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.

— Ти приї-і-іхала!

— ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.

— ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...

— ...минулого року тут затопило весь квартал...

— ...ти глянь, який жирний кошак!

— ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.

— ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...

— ...хочеш морозива?

Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.

— Та не відмовлюся.

— Добре, тоді я зараз повернусь.

Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.

Ви, здається, загубили ключі?

— Що, вибачте?

Оля здивовано зиркнула на продавця — підстаркуватого, міцно збитого дядька з ледь помітною лисиною, але він чомусь удостоїв її таким нищівним поглядом, що їй захотілось втиснути голову в плечі, а ще краще — злитися з інтер’єром.

— Питаю, будете щось брати чи ні? Ми зачиняємось через 5 хвилин!

— О, перепрошую!

Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.

— Дівчино, ви мене чуєте?!

— Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...

— Непоганий вибір. З вас десять карбованців.

— Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?

— А що ви хотіли? Це ж срібло!

— Торгуватись можна?

— Ні!

— Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас — ні?

— А у нас — ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!

— А ви мені не грубіяньте! — буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.

«Який неприємний чолов’яга! — подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. — І як його ще не звільнили?»

— Що, вибачте?

Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.