— Не звертай уваги! — прошепотіла Миша. — Це не Цвіркун, а Баян!

— Тобто?

— Ну... баян. Бородатий анекдот. Хіба ти не чуєш, що він меле? Жодної власної думки, тільки якийсь допотопний гумор із соцмереж. Боже, невже він справді думає, що це — смішно?

Вона взяла Андрія за руку і подріботіла по стежці.

— Почекай тут! — сказала Миша, коли вони підійшли до печери. Андрій слухняно сів біля входу, а вона чкурнула кудись в кущі. Через кілька хвилин щось зашурхотіло за спиною — і хлопцеві очі розгледіли в темряві велетенський вовчий силует.

— Вітаю у наших краях! — могутнім, громовим голосом проревла Вовчиця і вийшла на світло. Її величезні зелені очі хижо зблиснули у сяйві місяця. Усім своїм грізним виглядом і поставою Вовчиця справді нагадувала королеву. Щоправда, з королівських атрибутів у неї був лише срібний медальйон у вигляді ключа.

— Давно я вже не говорила ні з ким... Ой як давно! — сказала Вовчиця після кількох хвилин мовчання. — Ех... До нас не приходили мільйони років. А може, й мільярди. Знав би ти, як довго ми чекали! Напевно, цілу вічність...

— Навіщо? — обережно поцікавився Андрій, піднімаючись на ноги.

— Як це — навіщо? — прошепотіла вовчиця. — Ти нам потрібен.

Вона задумалась.

— Коли приходить Звір, усе змінюється...

— Який ще Звір?

— Та той самий... Найперший...

Вовчиця на якусь мить притихла, а тоді пильно глянула на Андрія.

— Ми знали, що ти прийдеш десь звідти...

— Звідки?

— Із-за межі. По той її бік про нього не говорять уже мільйони років. Бояться, знаєш. Щоб не накликати. Але тут, у нашому світі, вже нічого боятися. Бо все уже й так сталося. Ми живемо наприкінці.

— Наприкінці чого? Що сталося?

— Часу, чужинцю. Час уже закінчується. Скоро не буде нічого... А сталося те, що мало статися... Слухай — і намотуй собі на вус...

Вона важко зітхнула, а тоді, набравши у груди якомога більше повітря, узялася розповідати казку — ста-ру-престару, як світ.

Колись давно не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця, ні місяця. Навколо панувала тільки чорна, безмежна пітьма. А в тій пітьмі, десь глибоко в безодні спав гігантський вовк.

Що породило цього вовка, не знав ніхто. Та якщо вірити старим легендам, він був завжди.

Він проспав мільйони років, і ніхто не наважився потривожити його сон. Та одного разу у вічній темряві народилась дивовижна мелодія, яку, буває, вітер награє на пташиних крилах, коли ті вперше розтинають повітря...

Вовк розплющив очі, але нічого не побачив, бо осліп від прадавньої темряви. Розпростер спину, розімнув кістки, солодко втягнув носом повітря — і відчув запах сокола. Це розбудило в ньому нестерпний голод і змусило піти за птахом.

А сокіл летів і летів кудись уперед, довго летів, не одне століття й тисячоліття. Відчуваючи, що сили от-от покинуть його, покопирсався дзьобом у пір’ї — і витрусив звідти крихітне золоте зернятко, що впало на вовчу голову і в ту ж мить проросло. За якусь секунду вовка обплело корінням, починаючи від вух і закінчуючи хвостом, і над ним зашуміло гігантське безлисте дерево. Сокіл вимостив гніздо і сів висиджувати пташенят. Але замість пташенят з яйця вилупилось сонце і засяяло на ввесь світ.

Минали віки... Сонце сяяло і гріло, та це не приносило йому жодної радості. Хотілося знайти когось, кому б можна було подарувати бодай дрібку свого тепла. Але в сонця нікого не було. Навіть старої матері, що полетіла кудись у темряву, шукаючи вічного спокою. І тоді сонце наважилось зробити нечуване — вдихнути в сіре, позбавлене живого тепла дерево душу. Воно обійняло його — і дерево засміялося, затріпотіло юним листям, заспівало мільйонами голосів. А разом з тим сміхом, листям і голосами народився й час...

Сонячна душа стала старшим братом для душі юного дерева. Коли сонце засинало, то разом із блідим сяйвом з-під його повік тихенько витікала душа. Вона заповзала в дерево і віддавала свої думки і почуття, яких було дуже багато. Та дерево не могло прийняти їх у себе, і вони висіли між гілок, у сутінковій темряві. Згодом з них народився місяць — бліда й холодна копія первісного вогню, якій так і не судилося стати по-справжньому живою. А разом із ним постав на землі перший з інших світів — світ напівсонних, моторошних, химерних марень, від яких сивіє волосся і застигає кров у жилах.

Душа сонця не могла перебувати у двох світах одночасно. Вона знаходилась або на вершині дерева, або блукала десь таємничими коридорами снів. Тому, коли сонце засинало, на небо викочувався холодний, сірий місяць.

Минали дні, місяці, століття. День змінювався ніччю, місяць — сонцем, життя — смертю. Вовк сидів ув’язнений у пастці під деревом і прислухався, як нестерпно бурчить бездонне голодне черево. Коли вовк ворушився, дерево здригалося від тремтіння і заважало спати сонцю, частково висмикуючи його зі світу сновидінь. Сонячна душа не хотіла прокидатись і провисала між двома світами. В такі миті на небі можна було побачити як і саме сонце, так і бліду його копію — місяць. Іноді це тремтіння було настільки сильним, що змушувало битися в конвульсіях страху обидві сонячні іпостасі. Налякані, вони забували про закони і щосили тулилися одна до одної, але частіше сонце просто намагалося заховатись за невдалим своїм двійником. Так з’явилося сонячне затемнення.

Вовчиця замовкла.

— Гарно! — сказав Андрій. А що було далі?

— Кінець... — прошепотіла Вовчиця з нотками трагізму в голосі.

— Тобто?

— Кінець. Відсутність. Порожнеча. Смерть. Називай як хочеш. Суть від цього не зміниться...

— Вовк вирвався, так? Знищив дерево і світ? Проковтнув сонце?

— Не знаю, проковтнув чи сховав кудись, але ми його вже не бачили сотні років.

— Вовка?

— Сонце. Ти не помітив, що ця ніч підозріло довга?

— Помітив, але думав, що мені здається.

— Ні, тут завжди ніч. Але ти можеш нам допомогти.

— Як саме?

— Не поспішай, спочатку ти маєш пройти одне випробування. Щоб ми переконались у твоїй справжності.

— Це як?

— Доведи нам, що ти — це саме ти, а не хтось інший.

— Маразм якийсь. Я не хочу вам нічого доводити. І взагалі, я передумав проходити ці ваші дурні випробування.

— Як хочеш! — похнюпила голову Вовчиця і підібгала хвоста. У неї був такий жалюгідний вигляд, що й дивитися було боляче.

— Ну добре, добре, давайте вже своє випробування, — втомлено сказав Андрій. — Маніпулятори довбані.

Вовчиця зраділа і радісно замахала хвостом, а тоді підняла з землі тонесеньку гілочку.

— Тримай, — сказала вона, тицяючись мордою в хлопцеве плече. — А тепер уважно слухай — і записуй все, що я говорю. Запам’ятай — ти маєш право на три питання. Але не на помилку, чуєш? Ти не повинен зробити жодної помилки!

— Гаразд, — сказав Андрій. — Я готовий.

— Міднокрилами сонце сіяли... — проказала Вовчиця.

— Мідно крила ми сонцем сіяли? — перепитав Андрій.

— Мінус один, — незворушно сказала Вовчиця, і Андрій зрозумів, що вона мала на увазі кількість питань, яку він щойно втратив, так необдумано ляпнувши дурницю.

Вовчиця повторила:

— Мідно крилами сонце сіяли...

Андрій почухав потилицю, обдумуючи, що з почутого слід записати. Спочатку нашкрябав один варіант, а тоді стер написане — і вирішив, що правильне звучання має другий. І так кілька разів.

А Вовчиця продовжувала:

— Ось і пили ротами втіхи ми...

— Осліпили крота ми втіхами? — здивувався Андрій.

— Ос ліпи лик ротами втіх. А ми... — роздратовано сказала Вовчиця.

— Ось ліпили крота ми втіхами? — перебив її Андрій і хитро посміхнувся в кулак. Здається, він зрозумів, як викрутитися.

— Питання вичерпані! — огризнулася Вовчиця і продовжила диктувати.

Нарешті Вовчиця закінчила і звеліла хлопцеві почекати біля печери, поки вона перевірятиме завдання. А потім він почув її бурмотіння. Вовчиця читала написане. Вголос.