Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння — живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.

Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг — у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія — хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав — і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...

Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі — він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли — мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх — Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились — і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.

— Салют... незайманим... — сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. — Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... — її голос опустився до шепоту.

— Ти схожий на сухе деревце. Ти...ти... Ти схуд і посірів. Господи... І це за нещасні кілька тижнів. Що з тобою, чувак? Я в це не вірю. Знаєш, ти танеш на очах. Ні, я не вірю. Не вірю!

Кіра довго балакала з ним в напівтемній кімнаті. Вікна, зашторені фіранками, майже не пропускали ранкового світла. Кіра розпитувала про лікарів, про його здоров’я — Андрій бачив, що це збентежило її не на жарт, і каявся за власну дурість. Андрій слухав її живий, приглушений темрявою голос, насолоджувався його переливами — і відчував, як стає легше. Кіра була ковтком джерельної води в гарячий літній день. Та Андрій не обманював себе, не тішив марними надіями — він знав, що це полегшення тимчасове, знав, що як тільки настане вечір, порожнеча знову навалиться на нього своїм важким, огидним тілом і буде душити і гризти, гризти, гризти, аж поки не з’їсть.

Кіра теж це знала. Вона знала значно більше, ніж говорила Андрієві. Вона хотіла допомогти — щиро і віддано, та не могла. Кіра дивилась на нього розгубленими очима, нервово розтирала пальці і мовчки молилась до своїх богів, благаючи про допомогу. Хтозна, що їй нашептали боги, та коли дівчина заговорила, її голос більше не тремтів — він був рівним і сильним, мов сам спокій.

— Я знаю, хто може допомогти. Чуєш? Я знаю! Ех, і як же я зразу не здогадалася? Так-так, Вано, чувак... Хочеш ти цього чи ні, але нам треба поговорити з Вано...

Ще майже вдосвіта Андрія вигнали з теплого ліжка і потягнули кудись у безвість. Ранок був холодний. Промоклі від туману вулиці сонно кліпали припухлими очима ліхтарів. Десь завивала сирена. Було мокро й темно, хотілося спати, та де там! Кіра вчепилася в руку залізною хваткою і волочила вперед. Навіть поснідати не дала, безсовісна.

Андрій уже подумки проклинав той день, коли вони познайомились. Ну навіщо він повівся на маячню цієї божевільної малої? Чого попхався до неї додому, та ще й ночував разом в одному ліжку (і це ж де — в квартирі священика!). Та й сам Вано чого був вартий! Хворий на всю голову, як і його племінниця, він ніколи не просихав і матюкався гірше вуличного злодюжки.

— Чувак, воруши кінцівками! Ми спізнюємось! — бурчала Кіра, налягаючи на ноги. В неї між зубами стирчала цигарка.

Андрій презирливо скривився.

— Та ти задовбала зі своїм бубонінням. Скільки можна? І перестань пихтіти! Від твого диму кишки у вузол зав’язуються! Хочеш, щоб мене знудило прямо посеред вулиці?

— Ні, не хочу, — спокійно відповіла Кіра і погасила цигарку.

— Ненавиджу таку погоду...

— Та ти взагалі ввесь світ ненавидиш! — кивнула Кіра, трохи сповільнивши крок. — Можу побитися об заклад, що зараз ти готовий мене вбити.

— І ре посперечаєшся ж навіть! — видихнув Андрій і широко позіхнув. — Далеко ще?

— Ні. За рогом.

Незабаром із-за будинків показалась невеличка церковця, старезна і почорніла від часу. Десь хрипко каркнула ворона. Темні вікна нервово глипнули на Андрія. Йому стало трохи не по собі — так, наче під куртку заліз колючий вітер і пронизав до кісток.

— Прийшли! — сказала нарешті Кіра. Вхідні ворота були відчинені. Стежка пролягала крізь старовинне кладовище. Стоп. Він уже якось був тут.

— Це місце коштував мені рукава! — здивовано вигукнув він.

Кіра неуважно оглянулась.

— Хіба? А й справді... Тільки ми тоді, здається, заходили з іншого боку. Мабуть, це кладовище просто створене для пригод. Хоча... Я все ще сподіваюсь, що цього разу обійдеться без них.

— Я в цьому майже впевнений.

Андрієву увагу привернула статуя Діви Марії. На якусь мить з’явилося відчуття, що по той бік склепу хтось стоїть. Він пильно придивився, але нікого, звісно, не побачив.

— Ей, ти що, заснув? — Кіра демонстративно клацнула пальцями. — Чи, може, привида побачив?

— Ні. Але місце неприємне. Так і хочеться чкурнути звідси, що є сил. А ця дурна статуя... Мені здається, що вона на мене дивиться.

— Чувак, ти чого? — Кіра стала навшпиньки і помацала Андріїв лоб. — Наче здоровий. Не виспався чи що? Це ж звичайнісінький фамільний склеп! — вона підтягла його до оброслих мохом мармурових стін і тицьнула пальцем на двері. — Не бійся, тут зачинено. Все добре.

Андрій підійшов до стіни і притулив руку до старого мармуру. Нагадало шкіру якоїсь мерзенної тварини. Або напівзогнилого мертвяка. Від думки про це він здригнувся.

— Може, прогуляємось трохи у якому-небудь приємнішому місці? Бо я не хочу нікуди йти з таким настроєм.

Кіра знизала плечима.

— Ми й так вже спізнюємось.

— Будь ласка... Кілька хвилин... Вано почекає...