Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.

Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.

— Май на увазі: хропітимеш — витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись — зламаю ніс! Я не жартую!

Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.

За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку — несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.

— Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? — сказала Кіра.

Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.

Я розплющила очі — і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...

Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі боки подушками. Навіть шафа в кутку — і та висіла догори ногами, небезпечно низько нахилившись над підлогою. Під шафою (на шафі?) самотньо стирчав обскубаний вазон. Особливо вражала люстра, що стирчала посередині, і двері, вершина яких (тобто поріг) упиралася в стелю.

Потім задзвонив будильник. Звуки линули звідкілясь згори (знизу), здається, десь із-над (під) ліжка. Проклинаючи все на світі, я зірвалась на ноги і застрибала по кімнаті, намагаючись дістати довбаний механізм. Ясна річ, нічого не вийшло. А тоді в коридорі почулися чиїсь кроки — і двері відчинились.

— Що це ти тут витворяєш? — сердито крикнула мама. — Що за грюкіт? Мирослав спати хоче! Він всю ніч...

Що робив Мирко всю ніч, я так і не дізналась, бо мамина промова обірвалась на півслові... Матінка зайшла-зависла-запливла в кімнату... І тут остовпіли ми обоє...

Я дивилась на неї знизу (згори), моя ж найдорожча зачудовано кліпала на мене зверху (знизу). Слова і докори застряли в її горлі, немов гаряча картоплина, в свою чергу як я продовжувала по-дурному стрибати по стелі (підлозі), намагаючись дотягнутися до клятого будильника.

— Як ти туди залізла?! — витиснула з себе мама.

— А ти?! — здивовано запитала я.

Вона підняла брови, схоже, все ще сподіваючись отримати раціональне пояснення того, що відбувається. Але, як ти вже зрозумів, на той час користі з мене було не більше, ніж з цапа молока.

З коридору долинуло шаркання ніг по підлозі — і в кімнату увійшов (заповз, заволочився) мій любий братик, розпатланий і трохи припухлий зі сну.

— Панянко, та ви скачете, як стадо слонів! — дорікнув він мені, широко позіхаючи. — Такий крутий сон снився... — Мирко розгублено зиркнув на маму, що дивилась кудись угору (вниз), тобто на мене, і теж підвів (опустив) погляд.

— Ого! — вигукнув він і захоплено свиснув. Його сонливість як рукою зняло. — Нічого собі!

З несподіванки брат перечепився об стілець і, щоб не впасти, схопився за дверцята шафи, та вони в ту ж мить відчинились — і звідти посипались... а ні, не посипались! — пови... пови... по-ви-лі-та-ли? (сказати «повивалювались» не повертається язик) усі мої лахи, котрі до того моменту загрозливо нависали над переповненими полицями. Я зачудовано дивилась на джинси, що різко шарпалися вгору і прилипали до стелі. Вслід за джинсами летіли й футболки. Улюблений светр приземлився прямісінько на руки Миркові. Довжелезні смугасті рукави піднялися дибом і плавно загойдалися в повітрі.

— Ох, ніфіга собі! — видала я і стріпнула головою, сподіваючись прогнати видіння. — Це ж треба, як мене накрило!

Я спробувала згадати, що могло викликати подібний ефект. Здається, вчорашній вечір обмежився тільки пігулкою проти головного болю і склянкою яблучного соку.

Подібні думки, схоже, навідались і до мого братика.

— Ти, мабуть, знову підсипала в суп своїх триклятих мухоморів? — підозріло зиркнув він на мене і нахмурив чоло. Мирко досі не міг забути, як одного разу я (випадково, звісно!) переплутала висушені сироїжки зі своїм запасом грибів, що валявся в торбині на одній поличці з приправами.

— Ти придурок! — огризнулась я.

— Зараза мала! Так і є! По очах бачу, що є! — не вгавав він, шкірячись. — Мамо, мамо, тепер ти розумієш, який це кайф, коли тебе накриває?

Мама обурено глянула на нього і щось прошепотіла самими лише губами. Якщо я добре почула, це було щось на кшталт «малолітні наркомани».

Вона, звичайно, помилилась, оскільки ні я, ні Мирко нічим подібним не страждали. Братові на той час пішов дев’ятнадцятий рік, мені ж було тільки п’ятнадцять. Нічого міцнішого за травку ми ще не пробували. І то... Мирка, наскільки пам’ятаю, не взяло ні крапельки, а от мене трішечки понесло... Мінімально, щоправда... Трохи, знаєш, пошкірилась, а тоді схом’ячила півхлібини і пішла спати. Тим-то й закінчилась наша з Мирком підліткова наркоманія.

Бабусині практики навряд чи варто сюди враховувати. Те, що від них іноді конкретно гребло, заперечувати не буду... Але... Ну сам розумієш... Це ж бабуся.

Висіти догори ногами, коли насправді ти — зовсім не догори ногами, це дивно. По-перше, не вистачає фантастичних відчуттів, які, здавалося б, мали накрити тебе з головою. По-друге, це виглядає доволі таки абсурдно. Бо я перестала чекати на чудо, а воно все-таки прийшло. Нехай грубувате і доволі приземлене, та все ж...

Так, моє чудо було приземленим. Як парадоксально це не звучить. Хтось — я чи мої родичі — опинилися в іншому світі, десь у фантастичному вимірі реальності-під-стелею, тоді як інші залишились по цей бік задзеркалля. Знаєш, я завжди любила «Алісу...». Але ніколи не думала, що зможу бодай на мить відчути себе в її шкурі.

Я нарешті примирилася з думкою, що це не світ перевернувся, а все-таки я, особливо коли побачила, як маневрують по кімнаті мої лахи. Не на жарт цікавило, що буде, коли вийду на вулицю? Невже я справді ризикую упасти в небо? Я мимоволі всміхнулась... Це ж треба, яка гірка іронія! Бо завжди висміювала наївних пустоголових дівчаток, що фанатіли від подібних метафор, обписуючи слізливими рядками гори товстелезних зошитів. Упасти в небо — яке безглуздя! Де вони таке бачили? Дурні новоспечені поетки! Краще б спочатку грамотно писати навчились, а вже потім виводили оди своїм недоробленим коханцям, що курили десь за гаражами і глушили прямо з горлечка смердючий протухлий самогон.

О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.

А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все — і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.

Ми — це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.